Самозахист, 20 жовтня 2017

За тиждень, коли напади припинилися і я заспокоїлася, мені наснився сон. Ми їхали з Олександром у громадському транспорті, чого ніколи не робили в реальному житті. На моєму одязі було багато мерзенної гусені. У звичайному житті я б уже верещала на весь автобус — у мене фобія, я страшенно боюся цих створінь. Але уві сні я побачила, наскільки вони маленькі й нешкідливі, тому просто струсила їх із себе рукою. А ще Олександр обійняв мене й тихо сказав: "Я дійсно кохав тебе". Це було відповіддю на мій докірливий погляд.

Прокинувшись, я зрозуміла, що гусінь — це мої безпідставні страхи. Мені варто повірити в щирість колишніх почуттів Олександра. Усе-таки кохав. Усміхаюся. Це приємно.

Але сьогодні наснився інший сон, який поставив крапку в цій історії. Уві сні був теплий осінній день, я їхала додому в автобусі. Зі мною був невеликий рудий пес Олександра. У реальному житті в нього ніколи не було домашніх тварин. Пес ластився до мене, виляв хвостом і намагався облизати — наче сто років не бачив і скучив. Я теж була рада його бачити, як старого друга, з яким пов’язані найсвітліші спогади. Ми разом вийшли на зупинці біля будинку Олександра. І були не самі — за нами з автобуса вийшла дружина Саші. Вона підійшла до нас, взяла рижика на руки й із такою жорстокістю шпурнула його вбік, що я злякалася. Чи то за собаку, чи то за себе. Але мене вона не чіпала — тільки дивилася з ненавистю. Я швидко попрямувала додому. Вона ж ішла слідом, нічого не говорила, тільки злісно свердлила мене очима. Потім знайшла відро з водою та почала мене обливати. Спочатку я тікала та потім сховалася в якомусь під’їзді і... прокинулася.

Було бридко. Мені нема в чому себе звинувачувати. Я кохала Олександра сильно й щиро, та ми не мали з ним інтимних стосунків — я була молодою, незіпсованою та дуже романтичною. Вони ж були на межі розлучення, його дружина поїхала в інше місто. Я не намагалася його забрати, переконати бути зі мною — я просто чекала, кого він вибере. А коли чекати стало занадто боляче, змусила його більше не шукати зустрічі зі мною. Це було непросто: доводи, сльози, істерики. Тільки одна фраза подіяла: "Я все розповім твоїй дружині". Після цього припинилися дзвінки й повідомлення. Припинилося й моє пекло нескінченних сумнівів у тому, чи правильно я вчиняю. Адже коли кохаєш, хапаєшся за мізерну надію бути разом. Та коли довго нічого не змінюється, це відчуття руйнує зсередини. Дуже боляче було руйнувати себе. Тому своє пекло я пройшла і воскресила себе. І не пошкодувала: час показав, що це було правильним рішенням.

Відчуття після сну були жахливими. Я не злочинниця, щоб тікати. Я не хочу тікати й переховуватися. Свою ціну я заплатила давно. Тож вирішила, що якщо зараз не дам відсіч, то енергетичні напади продовжаться, тому повернулася в сон, вийшла зі свого укриття й заговорила з нею:

— Чого ти хочеш?

— Зруйнувати твоє життя, як ти зруйнувала моє.

— Ти сама побудувала свій картковий будиночок. Де є істинний союз двох, третій неспроможний втрутитися.

— Ні, ти заплатиш! — прошепотіла вона.

— Не думаю. Дивись, що я можу!

Я злетіла вгору, оскільки знала, що в просторі сну можу все. Вона злякано застигла.

— Де твій будинок? А ось твій будинок! І він... руйнується!

Я піднялася вище, так, щоб спальний район було видно, як на долоні, і подумки зруйнувала дев’ятиповерхівку, в якій жив Олександр.

— Де ще твій дім?

Колись Саша мені розповідав, що в його дружини є квартира в сусідньому будинку.

— Дивись, руйнуються ще поруч будинки, — один за одним вони почали падати. За хвилину весь район лежав у руїнах та пилу.

— Якщо ти не припиниш мене переслідувати, то це я зруйную твоє життя. Хочеш зберегти вцілілі його залишки — не чіпай мене.

Відповіді не було. Нічого не було.

Колись Сашко мені сказав: "Якщо жінці відрізати крила, то вона пересяде на мітлу". Дивно, що я це запам’ятала.

Я закрила свій гештальт із Олександром. Більше він не буде героєм моїх історій чи снів. У цьому мені допоміг текст Анни Сухомлин, на який натрапила гортаючи стрічку Facebook: "Жінка для чоловіка — це виклик поваги. Чим сильніша жінка, тим більшої поваги до себе вона вимагає. Кохати простіше, ніж шанувати. Кохання без поваги — пристрасть. Чоловік для жінки — це виклик довіри. Чим сильніший чоловік, тим більшої довіри від жінки він вимагає. Кохати простіше, ніж довіряти. Кохання без довіри — маніпуляція. Якщо виклик не прийнятий, то кохання минає, залишаючи після себе лише пристрасті та маніпуляції. Мало хто наважується йти далі й бачити в коханні виклик. Тому що виклик — це зміна. А звичного себе втрачати набагато страшніше, ніж когось іншого".

Олександр не зміг прийняти мій виклик. Мені недостатньо захоплення, я хочу поваги. Розуміння цього прийшло лише після читання цих рядків. Гештальт закрився.

Свій найбільший виклик — довіряти чоловікові — мені доведеться ще подолати.

***