Споріднена душа, 8 липня 2017

До цього моменту в мене лише раз у житті було "впізнавання" людини з першого погляду. Це не просто розуміння того, чи є людина доброю або злою, а відчуття її справжньої сутності. З кожним новим її словом чи рухом ти знаходиш підтвердження цьому. "Так! Саме цю манеру говорити й цю ходу я пам’ятаю", — кажеш ти собі. Хоча людина не схожа ні на кого з твого життя. Я називаю таких людей спорідненими душами чи просто "своїми". Я так давно не зустрічала "своїх". І ось отримала подарунок від життя.

У процесі реалізації соціального проєкту я познайомилася з дівчиною, яка називає себе Мяука. Вона займається різьбленням по яєчній шкаралупі. Це неймовірно кропітке й унікальне мистецтво. Її роботи такі само неповторні, як яйця Фаберже. Тільки яєчна шкаралупа справжня, і на ній майстриня голкою вишкрябує візерунок, орнамент або портрет.

Мяука з Києва, а в Черкасах проводила майстер-клас у межах реалізованого мною проєкту. Ми з нею одразу впізнали одна одну: було внутрішнє взаємне тяжіння, ми ловили кожне слово, шукали привід стати ближче, доторкнутися, обійнятися. Але часу на спілкування тоді не мали. Тому ми домовилися зустрітися, коли вона приїде забирати свою виставку з місцевого художнього музею.

І ось сьогодні, через три тижні, ми зустрілися в затишному кафе. Навпроти сиділа така незнайома, але рідна людина. Я бачила Мяуку вдруге в житті. Знала лише, що вона має три вищі освіти і в минулому успішно реалізувала бізнес-проєкти, та потім круто змінила своє життя — стала майстринею.

Говорили про все й ні про що. Часу мали небагато, Мяуці треба було повертатися до Києва. Вона розповідала про себе, а я дивилася на неї й милувалася:  яка ж вона гарна! Така безмежна душа, такі яскраві енергії. Та, здавалося, вона зовсім себе такою не знала. Я не стрималася й вигукнула:

— Мяуко, ти така гарна! Бачила б ти себе моїми очима, — промовила я. Дівчина здивовано подивилась на мене.

— Не лякайся, будь ласка. Я володію емпатією, відчуваю тебе, а ще бачу на енергетичному рівні, — сором’язливо додала я.

— І що ти бачиш?

— Дай мені руку, — попросила я. Мені так хотілося до неї доторкнутися. Вона простягнула руку. На кілька секунд я завмерла, а потім... розплакалася. Я відчула величезну напругу всередині. Сльози ринули так зненацька і так сильно. Ми обидві розгубилися.

— Боже, як ти це витримуєш? — нарешті спитала я.

— Я не знаю…

— Ти стримуєш свою величезну силу та приносиш себе в жертву цьому світу. Ти ніби створила собі в’язницю й тримаєш себе в ній. Твої енергії не можуть вільно рухатися. Боже, чому? Ти докладаєш таких величезних зусиль, щоб стискати себе. Це маленьке пекло. Але чому?.. Мяуко, ти так само велика, як наша планета. Ти легко можеш обійняти Землю, — пробелькотала я, не розуміючи, що говорю.

— Так... все правильно... Як ти це могла відчути?

— Не знаю... Ти наче розкрилася і впустила мене всередину себе. Я влилася в тебе. А ще я відчула, що ти маєш і чоловічі, і жіночі енергії. Ти — цілісна.

— Це так... Я завжди знала, що маю в собі сильне чоловіче начало.

— Мяуко, в тобі є якась перешкода, яка енергетично поділяє тебе на частини. Через неї немає гармонії. Чоловіче та жіноче не взаємодіють. О, якби ти зруйнувала внутрішню в’язницю — то розкрила б себе справжню для цього світу!

Більше я не встигла їй нічого розповісти. Час невблаганно спливав, і Мяуці потрібно було поспішати.

Ми довго обіймалися перед її від’їздом. У її обіймах мені було тепло й безпечно. Щось знайоме... Щось рідне... Щось величезне, сильне… Напевно, це перша людина, в якій я бачила більше її духовну сутність, ніж земну особистість. Мабуть, тому й любила її так незбагненно.

***