Чарівне місце, 1 травня 2017

Кожна людина на Землі повинна мати своє особливе місце, де вона наповнюється енергією. У мене є таке місце — моя Чарівна галявинка.

Я сиджу на галявині, у місці, де трапляються дива. Це енергетично особлива місцина — чарівна! Переді мною розкинулося велике поле, за яким видніються величезні пагорби. Вони виникли в результаті руху льодовика мільйони років тому. Це Мошногір’я, горбисте підвищення на правобережжі річки Вільшанки. У нашій рівнинній місцевості ці пагорби — як гори. Я люблю думати, що це гори. Удалечині праворуч від мене — густий ліс, зліва — покинуті людьми й давно захоплені природою будівлі консервного заводу. Я сама сиджу на невеликому пагорбі, де колись був яблуневий сад. Тут більшість дерев викорчувані багато років тому, тільки кілька одиноких старих яблунь залишилися як сторожа. Хто їх залишив і навіщо?

Сама галявина поросла травою та польовими квітами. Вона спускається вниз, до поля. Половина поля служить пасовищем для корів — там багато ромашок. Друга половина поля менш романтична — там щовесни сіють якусь зернову культуру. А ще внизу, на краю поля, зростає самотня верба. Точніше, чотири верби, чиє коріння переплелися під землею. Стовбури цих дерев схожі на перевернутий конус, основа якого спрямована в небо. Енергетика цих дерев магічна, і я часто уявляю, як колись сюди зліталися опівночі місцеві відьми. Хоча, чому колись? Усе може бути і в наш час.

Це моє таємне місце. Воно всього в п’яти хвилинах їзди на велосипеді від будинку моєї бабусі. Вона живе майже на краю села. Поруч тільки ліс і поле. Тут все знайоме мені з дитинства. Я не пам’ятаю, коли саме знайшла цей луг із чарівної енергетикою — десять-п’ятнадцять років тому — але відтоді це моє місце сили.

І сьогодні я приїхала сюди, щоб написати кілька рядків. У мене залишилося ще пів години до того, як сонце зникне з небосхилу й почне сутеніти. У перший день травня серед живої природи я хочу поміркувати про смерть. Останній тиждень я часто думаю про неї, намагаюся прийняти її. Уявляю, що можу померти ось просто в цю мить. Або за годину, або за місяць. Або мої рідні можуть померти. Спостерігаю за своїми відчуттями. Чи є страх, розпач, біль? Власна смерть мене не лякає. Навпаки, думки про неї роблять світ сповненим сенсу. Це так само, як із усвідомленістю: навколишній світ проступає яскравіше — ти пильніше вдивляєшся в кожен прояв життя. Memento mori воістину.

Можливо, у людей дуже глибоко закладена самоідентифікація з тілом, тому смерть їх лякає. Але вона не завдає болю померлим. Навпаки, часто через неї приходить звільнення від мук як фізичних, так і душевних. Чому ж люди так бояться смерті? Адже є стани страшніші. Я б сказала, є стани, нестерпніші за смерть. І моя підсвідомість підказує, що я знаю, що зараз пишу.

Мені завжди було цікаво інше: як можна пробачити жорстоке вбивство,  зґвалтування чи тортури? Я б не пробачила. Але якщо тіло — це тільки твоє тимчасова оселя? Тоді хтось, зруйнувавши її, не може вбити тебе. Мабуть, лише це розуміння дає мені шанс виявити милосердя та все пробачити.

Сонце вже зникло за обрієм. Стало прохолодно, і мені потрібно повертатись додому. Колись у цьому Чарівному місці я збудую будинок, посаджу сад і чекатиму смерті. Чекатиму, відчуваючи всю повноту життя. Я зустріну її біля воріт і перед далекою подорожжю у свій рідний світ, розповім їй, яке прекрасне може бути життя на Землі!

***