Особиста свобода, 15 грудня 2016

Сьогодні я кричала на Алісу: сильно, істерично. Зривалася кілька разів. Емоції рвалися, як скажені коні, і все, що я могла — це пригальмовувати та спостерігати за своїми реакціями.

Я рідко кричу на доньку. Як правило, мене вистачає на те, щоб вчасно себе зупинити, глибоко вдихнути й розпочати переговорний процес із дитиною. Але сьогодні не змогла нічого вдіяти. Після чергового мого крику Аліса сказала: "Мамо, ти сьогодні така жорстока!" Це болем відгукнулося в серці. І я встигла подумати, що люди, які налаштовані радіти кожному дню, так не поводяться. Після цих слів Аліси я обійняла дитину й погодилася з тим, що сьогодні моя поведінка неприйнятна. Але в той момент розбиратися в причинах своєї істерії часу не було, тож вирішила подумати про це вночі.

І ось я лежу в ліжку, ставлю собі запитання й слухаю свої ж відповіді:

— Чому я так кричала?

— Аліса бігала по мокрій холодній підлозі в одних шкарпетках, тулилася до холодної стіни, розлила воду й возилася в калюжі. А ще вчора в неї була температура тридцять дев’ять.

— Чого я боялася?

— Того, що Аліса може захворіти знову.

— Чому мене це так лякало, адже це не смертельно й піддається лікуванню?

— Найбільше мене лякало не те, що її самопочуття може погіршитися, а те, що я ще тиждень не зможу працювати.

— Чому для мене так важливо працювати цього тижня?

— По-перше, я — фрілансер, тож лікарняні мені не оплачують. По-друге, у мене розпочався проєкт, де я керівниця, і замінити мене немає кому.

— Якщо проєкт не буде реалізовано вчасно або буде скасовано, до чого це призведе?

— Це зіпсує мою репутацію, зі мною не захочуть мати справу люди, з якими мені подобається співпрацювати. Я втрачу джерело доходу на наступні п’ять місяців. Та найстрашніше — найімовірніше, мені доведеться влаштуватися на постійну роботу з графіком "з дев’ятої по шосту".

Ось ця остання відповідь шокувала мене. Я кричала на дитину лише тому, що глибоко всередині в мені був страх втратити свою свободу! Я боялася. І боялася до істерики. Страшно було не від примарної голодної смерті, не від можливого засудження за невиконані зобов’язання — це я б пережила.  А от знову комусь підкорятися, звітувати й не мати можливості прокидатися о котрій я хочу та проживати день за власним розпорядком — це було для мене нестерпно.

Коли я усвідомила, наскільки сильний мій страх, то пробачила собі крик на доньку. Раніше часто відчувала нестерпне почуття провини за те, що накричала на дитину, а потім намагалася спокутувати свою провину перед нею. Та потрібно було просити вибачення насамперед у себе.

Коли я усвідомила свій страх, то прийняла його. Не спробувала поспішно забути свої крики, не стала улещувати подарунками дитину, а просто прийняла себе такою, якою є. Я не ідеальна, і тим паче не ідеальна мама. Я просто людина зі своїми страхами. Розібравшись із цим, побачила, як маленька іскра проблиснула в просторі біля мене.

Питання особистої свободи завжди було для мене на першому місці. Мені здається, що моя душа обрала мою маму лише тому, що вона була не схильна обмежувати мою свободу. Її фраза: "А що я їй зроблю?" — кинута родичам або знайомим щодо мене, коли я відмовлялася слухатися, була для мене надважливою. Ціннішою, ніж "Я тебе люблю", тому що ось це: "А що я їй зроблю?" — і є підтвердженням тієї самої любові. Можете мене не цілувати, не обіймати, не дарувати мені подарунки, просто не змушуйте робити те, чого я не хочу — це моя формула любові. Емоційно та енергетично ми з мамою різні, та я їй безмежно вдячна за свободу, подаровану в дитинстві.

***