Три-пі-о, 27 листопада 2016

Сьогодні зустрічалася з моїм першим коханням, Олександром. У моєму житті був тільки один чоловік з таким ім’ям. Тому, коли розповідаю про нього сестрі чи подружці, кажу саме "Олександр", щоб вони розуміли, про кого мова. Але зараз ми приятелі, і він давно вже просто Сашко для мене.

Перше кохання було для мене даром і прокляттям одночасно. Спочатку ми з Олександром доволі довго були гарними приятелями. Але потім у один момент виникли почуття. Він був одружений. Ми зустрічалися рік, не перебуваючи в інтимних стосунках, бо для мене тоді це було неприйнятним. У нас було інтелектуальне, енергетичне спілкування. Він називав мене янголом, і я почувала себе поряд з ним такою незвичайною, неземною. Мені подобалися ці відчуття. Я нічого не вимагала, ніколи нічого не просила, не телефонувала, не писала першою. Та за рік зрозуміла, що більше не можу так — хочу сім’ю. Олександр дуже довго мене не відпускав. Три місяці розставання стали пеклом для мене: постійні дзвінки та повідомлення від нього. Я розривалася між бажанням бути з ним та бажанням бути єдиною для нього. Мене рятував лише мій ліс: я приїздила до бабусі, сідала на велосипед, їхала в лісові хащі й там кричала від болю. Але настав момент, коли я вирішила: вибираю себе. Мої вагання припинилися, стало так легко на душі. Кохання як прийшло за помахом руки, так і пішло раптово. Зараз ми з Сашком спілкуємося по-дружньому .

Цього ранку я чомусь згадала, як обіцяла Олександру бути з ним у момент його смерті та супроводити його в потойбіччя. Це було, коли я ще сильно його кохала. Сашко ніколи не вірив у потойбічне життя. Для нього це все — вигадки та фантазії з метою втекти від реальності. Він класичний атеїст. "У момент смерті мене вимкнуть і не більше", — його типова фраза. Але тоді мені було важливо допомогти його душі після смерті не розгубитися у світах і не застрягти в навколоземних просторах на енергетичному рівні. Сьогодні вранці я відчула, що ця обіцянка пов’язує мене з ним тонкою енергетичною ниточкою. "О господи, навіщо ці зв’язки?" — подумала я. Настав час обірвати їх.

Нині я ще раз подумки перевірила своє ставлення до цієї людини: чи важливий він для мене? Але нічого не відчула, крім доброзичливої байдужості. Тож одразу написала йому, що бажаю зустрітися.

Після безлічі прочитаної езотеричної літератури в мене виникла думка, що Олександр може бути фантомною особистістю, призначення якої провокувати людей на віддачу енергії. Він ніколи не вирізнявся емоційністю, ніколи я не бачила в ньому проявів сильних почуттів. І він сам це визнавав. Додати до цього гострий розум, атеїзм, нездатність відчувати чужий біль, відсутність будь-яких змін у поглядах впродовж життя та й у самій зовнішності — можна отримати фантомну сутність, яка живе за визначеною програмою. Але, можливо, у Сашка просто заблокований серцевий енергетичний центр? Чи любив він мене? Чи любив взагалі когось? Відповіді я не знала. Та в Олександра була одна здатність — він "вмикав" мене. Біля нього я починала "світитися", енергія стрімким потоком лилася через моє тіло. Такою наповненою й такою гарною я не відчувала себе ні з ким. Поруч із ним виявлялася моя сутність, а я ставала іншою: більш емоційною, ірраціональною, яскравішою. Я була Іоланою — небесним янголом зі світла та зірок. Та найдивовижнішим було те, що цей Хома невіруючий саме так мене і сприймав. Не пам’ятаю, щоб він називав мене на ім’я. "Ти завжди будеш для мене янголом", — сказав він на прощання.

Гордіїв вузол наших взаємин я розрубала давно. Проте мені досі здається, що його вперте бажання залишити мене біля себе в ролі янгола було насправді не його. Якісь зловісні сили через Олександра хотіли завдати мені найбільшого болю.

Я зустрілася із Сашком у кафе. Він нітрохи не змінився за десять років нашого знайомства. Можливо, тільки трошки побільшало сивини на скронях. Ми бачилися рік тому, він вітав мене з днем народження. Тоді ми розповідали одне одному про наші подорожі — звичайна світська розмова двох давніх знайомих. Але сьогодні мені потрібно було сказати йому щось дивне для розуміння звичайної людини, позбавленої будь-яких знань у сфері езотерики. І я сказала все прямо, ніяк не готуючи його:

— Ти, напевно, не пам’ятаєш, але колись я пообіцяла бути з тобою в момент смерті та провести тебе потойбіччям. Зараз я забираю свою обіцянку — я не прийду. Так і передай тим, хто за тобою стоїть, — останнє я додала, нітрохи не соромлячись. Олександр звик до моїх екстравагантних витівок.

— За мною ніхто не стоїть, — спокійно відповів він.

— Не звертай уваги, просто треба було так сказати. Ти все одно в це не віриш, а мені важливо це проговорити.

— Добре, — він усміхнувся.

Але я вирішила пояснити свої слова. Розповіла, що він може бути фантомом — штучною істотою, створеною з різних шматків енергій та запрограмованою на виконання певної ролі. Його призначення — провокувати живі душі на віддачу енергії у вигляді емоцій. Олександр вислухав це абсолютно спокійно. Ось це й відрізняло його від інших. Людині говорять, що вона — робот, байдужа машина, а він не тільки не ображається, не виправдовується, а ще й з цікавістю слухає такі "теорії".

Теорії затяглися на три з половиною години. Він знову мене ввімкнув. Не знаю, як це працює. Просто в його погляді я бачу справжній щирий інтерес до мене та моїх езотеричних ідей, і тому готова світити скільки завгодно. Я відчуваю, він відчуває — енергія тече між нами й ми насолоджуємося нею разом. Це було несподівано.

На прощання я прислухалася до себе: а що зараз відчуваю? Подяку. І легкість. Мене нічого не пов’язує більше з цією людиною. Відповідь на запитання: "Ким є Олександр?" прийшла в момент прощання з ним. Усе навколо мене сповільнилося, у голові затьмарилося й на хвильку з’явилася величезна пластина на грудях у Сашка. Вона нагадувала автомобільний диск: ззаду та спереду пласкі кола, а посередині — об’ємна серцевина. Ця конструкція перекривала сердечний центр Олександра. Я розповіла йому про це. На що він відповів: