Христос, Дракула, Марія, 17 жовтня 2016

Настав довгий період хвороб та астральних нападів. Я хворію на застуду вже місяць. Ночами бачу змій та дивних істот, чую їх єхидне хихотіння в темряві. Сил розбиратися із цим немає. Я просто вкриваюся енергетичними крилами Іола  й чекаю, коли це закінчиться.

Зі мною такого ще не було: постійно хочеться спати. У снах я кудись провалююсь і вранці нічого не пам’ятаю. Це дивно, адже всі мої сни завжди запам’ятовуються. Як же я сумую за своїми яскравими напівснами, де навіть найжахливіший сюжет має happy end — пробудження. Усе життя мені снилися такі напівсни. Одні — з чіткою сюжетною лінією, інші — з незвичайними емоціями. Багато того, що я переживала в період нічного спокою мого фізичного тіла, можна назвати астральними подорожами. Такі сни ніколи не забуваються, не тьмяніють, не втрачають силу емоцій.

У мене було три напівсни — астральні виходи, які багато в чому визначили моє сприйняття цього світу. Перший наснився в підлітковому віці, мені було близько сімнадцяти років. У ньому я зустріла Ісуса. Він просто йшов по знайомій мені сільській вулиці. Вигляд у нього був, як на картинах у момент вознесіння — гарний яскравий одяг, добре усміхнене обличчя. Його тіло сяяло. Люди опускалися навколішки перед ним. Я завмерла, роздивляючись цю ходу. Коли Ісус підійшов до мене, я відчула величезну силу Любові — це було і блаженство, і благодать, й ейфорія одночасно. Я заплакала. Ноги самі підкосилися перед такою Силою — я схилила коліна й прокинулася.

Ніколи до цього я не була набожною, як і всі в моїй сім’ї. Ми вірили в Бога, але не були відданими прихожанами християнської церкви. У православний храм ходили зрідка, та й те на великі релігійні свята — Великдень і Різдво. Я не читала Біблії й про Ісуса знала з дитячих біблійних книг та мультиків. У підлітковому віці я більше розмірковувала, чому так багато несправедливості в цьому світі, намагалася розібратися в її причинах. Тому така зустріч стала несподіванкою. Вона нагадала моїй душі про досвід безумовної Любові. З того часу Ісус для мене реальна особистість. Він є поза часом: тут і зараз. Церковники говорять: "Ісус живий". Так, він живий, просто мало хто розуміє значення цих слів буквально. Тому я не сприймаю релігійні свята: Ісус народився, хрестився, вознісся... Це давня історія втілення в людське тіло великої душі. Ще більше я не розумію церковні догми, оці всі правильно-неправильно, хустки та спідниці в храмах... Я можу говорити з Ісусом будь-якої хвилини, для цього мені досить згадати знову ту безумовну Любов, яку він випромінював у моїй астральній подорожі. Хоча ні, не так: відчуття безумовної Любові — це вже і є розмова з Ісусом. Люблю його!

Другий астральний вихід я називаю "Зустріч із графом Дракулою". Вона відбулася, коли мені було вже за двадцять і я працювала. Це було за декілька хвилин до світанку: я стою посередині темної кімнати, дивуючись, як сюди потрапила. Бачу тільки обриси громіздкого крісла та силует у ньому. Потім хтось раптом встає й прямує до мене. Він не просто йде, а стрімко летить. Усе дуже реально, і я жахаюся. Мене зараз не стане... Я здіймаю погляд вгору та пронизливо волаю про допомогу. Якщо мене не врятують — я помру. Мене різко висмикують нагору — я добре пам’ятаю цей ривок та політ. Це диво, що я опинилась у ліжку. Заціпеніння та страх того, що все може повторитися, оволоділи мною в перші хвилини після пробудження. Цілий день я не могла прийти до тями, а кілька наступних ночей боялася засинати. Відчувала, що мені вдалося уникнути неминучої загибелі.

Третій вихід до астралу — це зустріч із кимось давно дорогим моєму серцю. Точніше, дорогóю. Я була в незнайомому місті, де їздять трамваї. У Черкасах їх немає. Я точно знала, куди йти, хоча була тут уперше. Місцевість — невеликий закуток на звичайній вулиці десь у промисловому районі міста. Я стою й чекаю на неї. І ось вона! Сльози радості від довгожданої зустрічі. Як же я за нею скучила! Вона в людському тілі, але я не можу описати її. Вона — просто рідна, люба, тепла! Ми довго тримаємо одна одну в обіймах, довго розмовляємо, але час спливає. На прощання вона просить не забути її слова:

— Ти — людина третього тисячоліття!

— Я запам’ятаю, — відповідаю.

— Це дуже важливо! Не забувай: ти — людина третього тисячоліття!

Призначений нам час зустрічі закінчився. Я йду від неї та навздогін чую слова, які ніби линуть наді мною у повітрі: "Ти — людина третього тисячоліття!" Я знаю: якщо обернуся — її вже не буде.

Так само ясно я пам’ятаю свій зворотний шлях: я перейшла вулицю, вийшла на зупинку громадського транспорту й почала чекати на свій трамвай. Навколо було багато людей. У тролейбусі панувала напружена атмосфера нервового робочого ранку — люди штовхалися та невдоволено бурмотіли. Але я була щаслива від зустрічі з нею. Аж раптом відчула його. Невідомого. Він, одягнений у чорну куртку з капюшоном, що приховує пів обличчя, всіляко намагається не виказати себе. За мною знову спостерігають.

Пізніше, коли я навчилася повертатися у свої напівсни, то попросила мою візаві назвати своє ім’я. І дуже довго не могла нічого почути. "Марія...", — прийшло трохи згодом. Хто така Марія?

***