Люди-фантоми, 9 вересня 2016

Незабаром після консультації був ще один випадок, який неабияк попсував мені нерви. Я зустріла людей-фантомів. В езотеричній літературі є інформація про людей без душі — біороботів. Вони народжуються для розігрування різних несприятливих сценаріїв для живих душ, для підтримки деструктивних правил взаємодії в соціумі, для провокацій на віддачу енергії. Психічно вони нічим не відрізняються від втілених душ: прописані програми поведінки, є інтелект, але немає свободи волі. Мені ж зустрілися вкрай примітивні фантоми, яких я назвала "люди-звірі".

Я їхала в потязі у відрядження до Львова. Сусідами в купе виявилася літня пара — обом було приблизно за шістдесят. Це були дуже дивні люди: всю дорогу вони говорили тільки про їжу та про те, скільки витратили грошей у потязі. Ні про дітей, ні про відпочинок, ні про здоров’я, ні про знайомих… Тільки їли й рахували, скільки витратили. При цьому вигляд мали досить пристойний — не бомжі та не п’яниці. Одяг був сучасним і охайним. Вони говорили російською, але з якимось невловимим акцентом. На мене дивилися, як на мільйонерку — із заздрістю. Хоча я за всю дорогу нічого не їла, а тихенько сиділа й грала на планшеті.

Ці люди поводили себе нелогічно. І дуже скоро у мене закралася думка, що вони не ті, за кого себе видають: не чоловік із дружиною. І зовсім вони й не... люди. Ця пара була схожа на двох звірів, яких перетворили на людей і змусили грати роль сімейної пари. Від них відчувалася груба енергетика, і мені важко було перебувати з ними в одному купе. Подумки я намагалася висміяти свої страхи — як швидко у мене розвинулася параноя? Але було не до сміху. Я вслухалася в кожне їхнє слово, щоб сказати собі: "Ось бачиш, дурепо, це звичайні люди зі звичайними розмовами".

Але звичайних розмов не було. Упродовж чотирьох години вони говорили тільки про те, що трапилося з ними в цій поїздці: на якій станції вони купили пиріжки, скільки кави замовили у провідниці, що ще замовлять, скільки все це буде коштувати. Начебто в них і не було життя поза потягом. Звичайно, страшними були не їхні примітивні розмови, а енергія, яку я відчувала, а також їхня неприродність. Виникло відчуття, що триває вистава для одного глядача — для мене.

Це був початок вересня, але літня спека ще трималася. У купе було задушливо навіть після заходу сонця. Ближче до десятої вечора я розстелила ліжко й лягла спати. Це саме почали робити й мої сусіди. Я вдала, що швидко заснула. Жінка лягла на нижню полицю, а чоловік, попередньо наглухо зачинивши двері й закривши жалюзі, став біля купейного столика, зависнувши наді мною.  Настала гробова тиша. Було темно. Я чекала, що він зараз полізе на верхню полицю. Але нічого не відбувалося. Секунди йшли, а він все стояв, нависаючи наді мною в непроглядній темряві. "Чому він застиг? Чому не залазить на полицю? Чому нічого не робить?" — промайнуло в моїй голові. І з кожним запитанням ставало дедалі страшніше. Не знаю, скільки минуло часу, але довго я не витримала: кулею вилетіла з купе, мало не збивши його з ніг.

До пів на першу ночі я сиділа на розкладному стільчику в коридорі потяга й намагалася пояснити собі, чому ж я їх так боюся. Відповідь у моїй голові з’явилася нізвідки та була дивною: у моєму купе їхали істоти з нижчих енергетичних світів, втілені у людських тілах. Їхнім завданням було стежити за мною і якомога сильніше залякати.

Коли сон почав брати своє і страх притупився, я тихенько пробралася в купе. Лягла, покликала Іола. Сховавшись за його крилами, поставила електричний захист у вигляді арки навколо себе й заснула.

Вранці відчула: з моїми попутниками відбулися зміни. Вистава закінчилася. Вони не розмовляли одне з одним, були ніби занурені в себе. Потяг прибув до Львова о сьомій ранку, тому розглядати їх часу не було. Я вибігла на перон і, не озираючись, помчала до міста.

Через кілька днів, коли робочі питання у Львові були владнані, я поверталася додому. На вокзалі мене охопили змішані почуття: було цікаво й страшно одночасно — хто ж виявиться моїми попутниками цього разу?

Я увійшла у своє купе й побачила трьох здоровенних чоловіків, які лежали на своїх полицях — вже спали. Вони випромінювали енергію захисту та покровительства. Я їх назвала "мої ангели-охоронці". Атмосфера була спокійною, і я точно знала, що зі мною нічого поганого не станеться. Навіть уночі ніхто не хропів. А це в потягах і справді диво.

***