Батюшка-сатаніст, 27 серпня 2016

Період енергетичного підйому тривав два тижні. Це були безтурботні дні, повні споглядання краси навколишнього світу. Краса була в усьому: в усміхнених обличчях перехожих, чистих тротуарах, блакитному серпневому небі. Навколо себе я бачила лише хороше. У мене не відкрилося "третє око", я не досягла просвітлення й не зловила "дзен", але була, як ніколи, умиротвореною. Прийшло усвідомлення, що все так, як повинно бути — і все прекрасно. Але потім стався дивний випадок, і я пережила перший у своєму житті астральний напад.

Моя робота пов’язана з журналістикою, я — виконавча директорка незалежного інтернет-медіа мого міста. У нашій невеликій команді всі управлінські функції, включно з підбором кадрів, були на мені. Ми розширювалися та шукали журналістів. На мій допис у Facebook про вакансію відгукнулося дві дівчинки й один чоловік "у літах", як він сам про себе написав. Дівчатка виявилися студентками журналістського факультету місцевого вишу, а от чоловік…

На співбесіду прийшов вгодований сивий дідуган середнього зросту. Величезна біла борода звисала до пояса. Одягнений він був в українську вишиванку з сіро-білого полотна з чорно-блакитним орнаментом. Колорит такий, що хоч одразу фільм із ним знімай!

Він представився служителем церкви й дав свою візитку. На її світло-блакитному тлі з зображеннями всіх церковних атрибутів було написано: "Митрополит істинно Православної Церкви Київської Русі". Я про таку ніколи не чула. "Батюшка" — так я його швиденько охрестила — запитав мене про роботу журналіста. Я сказала, що нам потрібна людина, яка б бігала, знімала сюжети, брала інтерв’ю — що логічно для оголошеної вакансії. У відповідь він почав пропонувати свою допомогу. Наприклад, у пошуках грошей для журналістських проєктів. Говорив про якісь наявні в нього рекомендації щодо написання грантів для медіа, обіцяв мені їх усі віддати. Розповідав про цікавих людей і тих, які б могли стати героями наших сюжетів.

Під час нашої розмови батюшка уважно мене розглядав і трохи нервувався: його руки смикали ручку, очі шукали порошинки на столі. Дивно й безглуздо це все було для особи такого високого церковного сану. Я відразу не звернула на це увагу — багато різних людей зустрічаю на роботі. Але вночі було не до сміху.

Це було на межі сну та реальності. Ще до моменту, коли "вони" підійшли до дверей квартири, я відчувала "їхнє" наближення і встала з ліжка, щоб зачинити вхідні двері. Подивилася у вічко — стовпилося кілька чорних тіней, потім вони пішли й повернулися вже в білих халатах — неначе думали видати себе за інших. Мене охопив жах — за мною спостерігали, знали, де я живу, що я роблю, відчували мою енергетику. Їх було багато, і вони були схожі на зазомбованих істот, напівлюдей, мета яких — знищити мене. "Як релігійні фанатики", — майнуло у мене в голові. Стоячи біля вхідних дверей і тримаючи міцно дверну ручку, я подумки сказала: "Не впущу!" Вони відійшли й почали перешіптуватися.

Мій жах затягнувся — і я різко прокинулася. Але страх не проходив, було стійке відчуття, що вони в реальному житті стоять за дверима й пильно за мною спостерігають. У мене почалася панічна атака. Я, як божевільна, схопилася з ліжка, увімкнула скрізь світло й почала хаотично бігати по квартирі, щоб хоч якось заспокоїтися. Було страшно. Трохи отямившись, зрозуміла, що так собі не допоможу. Тож набралася хоробрості, лягла в ліжко, вимкнула світло й подумки закликала свою чоловічу енергію для захисту. Такий стан мала вперше, тому хотіла відчути когось поруч для підтримки, шукала допомоги в образі мого енергетичного чоловіка Іола.

Іол з’явився вже "живішим", ніж першого разу. Але йому, як і раніше, не вистачало енергії. Мені потрібно було наповнити його енергією та захистити себе. Тому я зробила наступне: уявила, що посилаю імпульси у Всесвіт із закликом: "Моя енергіє, повернися до мене!" І на мій поклик відразу почали злітатися маленькі й великі зірочки. Усі вони влилися в Іола. Після цього на його щоках заграв рум’янець. Мій найголовніший захисник був поряд. Він розгорнув свої великі крила та вкрив ними мене. Паніка минула. Остаточно заспокоївшись, я подумки зробила захист на двері в тамбурі: візуалізувала електричну арку, яка б’є блискавками непроханих гостей. Після цього відчула, що тіні пішли, і я заснула.

Вранці почала розмірковувати, хто ж міг влаштувати нічний напад. Відразу з’явився образ батюшки. Згадала, як він нервувався, як хотів мені сподобатися. Згадала, як наприкінці нашої розмови мені стало якось недобре і я подумки розгорнула свої величезні крила для захисту. На що батюшка одразу відреагував запитанням: "Чому ти мене так боїшся?" Це було безглузде запитання й недоречне в розмові про гранти. Але це могло означати лише одне — він бачив мої енергетичні крила. І тут я зрозуміла, якою смішною виявилася вся ця ситуація — піп у журналісти вирішив піти, така собі перепрофорієнтація. Після нападу я послала йому подумки повідомлення: "Тебе викрито, більше не приходь". Він більше не з’являвся, не писав і не телефонував, хоча раніше наполягав на зустрічі.

Після цієї ночі я зрозуміла, що моє пробудження та енергетичну трансформацію, відчули у рідному місті. Відтепер за мною спостерігають невідомі сили. Потрібно навчитися не боятися, не панікувати, а захищатись.

Ще в цій ситуації був дивний збіг: наступного ранку в сусідки заклинили вхідні двері — вийти з квартири не вдавалося. Вона зателефонувала мені й попросила про допомогу. Довелося викликати майстра з автогеном та вирізати замок на дверях. Я замислилася: а чи не я причина цього? Адже я була така налякана й із такою силою ставила свою арку-захист, що, можливо, заблокувала двері сусідки, щоб вже точно ніхто не зміг підступитися до моєї квартири. Це одночасно розсмішило та стривожило мене. Як багато я ще не знаю про себе!