Розділ 4

Вечір у місті був неспокійний. Люди метушилися, заповнюючи вулиці, кафе були переповнені, а шум розмов і сміху лунав звідусіль. Евелін вийшла з роботи трохи пізніше, ніж зазвичай. Міллі жартувала, що в неї сьогодні "втомлений" вираз обличчя, і змусила її взяти з собою шматок торта, який залишився після дня народження одного з клієнтів.

Вона йшла звичним маршрутом додому, насолоджуючись нічною прохолодою. Ліхтарі відкидали м'яке світло на асфальт, створюючи затишну атмосферу. В такі моменти їй подобалося просто йти, не думаючи ні про що зайве.

Раптом вона почула кроки позаду. Спершу вони здалися звичайними, але за кілька секунд стали швидшими, ніби хтось біг. Евелін напружилася, відчуваючи, як у грудях зароджується тривога. Вона озирнулася й побачила хлопця, який поспішав у її напрямку.

Це був Даніель.

Він виглядав стривоженим: капюшон натягнутий на голову, дихання важке, а очі постійно озиралися назад.

— Даніель? — здивовано промовила вона.

Він підскочив до неї, схопив за руку й швидко прошепотів:

— Допоможи мені!

— Що? — вона розгубилася, але він лише стиснув її пальці міцніше.

— Будь ласка, Евелін. Я все поясню потім, — його голос звучав напружено.

Не встигла вона щось сказати, як за рогом з'явилася група людей. Вони швидко йшли у бік Даніеля, хтось перегукувався, кілька людей тримали телефони.

— Що відбувається? — насторожено запитала вона, але хлопець лише смикнув її вперед.

— Вони не можуть мене побачити. Просто побігли зі мною, — сказав він швидко.

— Що?

— Заради всього, Евелін, потім поясню!

Він міцніше стиснув її руку і, перш ніж вона встигла обміркувати, що робить, вони вже зникали в темному провулку.

Їхні кроки луною відбивалися від стін вузької вулиці. Вітер тріпав волосся, а серце гучно билося в грудях.

— Але хто вони, твої вороги? — запитала вона, коли вони зупинилися.

— Щось типу того, — невизначено відповів він, усе ще озираючись назад.

— Даніель! — вона різко зупинилася, змушуючи його теж зупинитися. — Що це було?

— Я ж казав, це довга історія, — він подивився на неї, потім зітхнув і прибрав капюшон, розтріпавши волосся рукою.

— То хто вони?

— Просто люди, які не дають мені спокою, — ухильно відповів він, але по його обличчю було видно, що він щось приховує.

Евелін уважно подивилася на нього, потім перевела погляд на їхні руки, які він усе ще не відпустив.

Він зрозумів це одночасно з нею. Їхні пальці були переплетені, його долоня тепла, а її серце зробило дивний стрибок.

— Ох... — Даніель швидко розтиснув пальці, ніби тільки зараз усвідомив, що тримає її.

— Дякую... що не відштовхнула мене, — тихо сказав він.

— Ще не пізно, — пожартувала вона, хоча голос був трохи напруженим.

Він усміхнувся.

— Давай зробимо вигляд, що цього не було.

— Може, тоді просто зробимо вигляд, що це був звичайний вечір? — підхопила вона.

— Тоді... проведеш мене хоча б до кінця вулиці? — запитав він, ледь нахиливши голову набік.

Її серце знову зробило той дивний рух.

— Гаразд, тільки без нових втеч, — сказала вона.

Вони рушили разом.

-

Евелін і Даніель йшли мовчки, але тиша між ними була не напруженою, а скоріше спокійною. Вона все ще відчувала легке тепло його дотику на своїй руці, і це її бентежило.

— Можливо, ти все-таки розкажеш, що це за люди? — порушила вона мовчання, коли вони вийшли на більш освітлену вулицю.

Даніель злегка підняв брови, ніби не очікував, що вона знову повернеться до цього питання.

— Якось розкажу, — відповів він ухильно.

Евелін зітхнула, розуміючи, що більше нічого не дізнається. Вона знала, що він щось приховує, але поки не розуміла, що саме.

— Ну, сподіваюся, що в майбутньому тобі не доведеться так тікати, — сказала вона.

— Я теж на це сподіваюся, — тихо погодився він.

Коли вони дійшли до перехрестя, Даніель зупинився.

— Думаю, тут ми попрощаємося.

— Гаразд. — кивнула вона, хоча відчуття було дивне, ніби вона не хотіла ще йти.

Він трохи повагався, ніби хотів щось сказати, але потім просто усміхнувся.

— Спокійної ночі, Евелін.

— Спокійної ночі, Даніель.

Вона зробила крок назад, але ще кілька секунд стояла на місці, дивлячись, як він йде у протилежний бік. Лише коли його силует зник за рогом, вона зітхнула й рушила додому.

-

Коли Евелін зайшла у квартиру, було вже пізно, але світло на кухні ще горіло. Вона тихо зачинила двері, намагаючись не створювати шуму, але, щойно зробила кілька кроків, почула голос Міллі:

— Ага, ось і моя молодша сестричка. Де ти так довго була?

Евелін закотила очі, хоча всередині вже почала хвилюватися.

— На роботі затрималася, — відповіла вона, скидаючи куртку.

— На роботі? — скептично перепитала Міллі, схрестивши руки. — І що ж такого цікавого трапилося на роботі, поки мене не було, що ти виглядаєш так, ніби тільки що пережила гостросюжетний фільм?

— Що? — Евелін автоматично торкнулася волосся, ніби перевіряючи, чи не видає її зовнішній вигляд.

— У тебе цей вираз обличчя, — сестра нахилилася вперед, звузивши очі. — Ти явно щось приховуєш.