Розділ 3

Дорогий щоденнику,

Сьогодні я зустріла його. І я досі не можу зрозуміти, що з цього всього — сон чи реальність.

Не хочу здаватися наївною, але він, здається, просто... особливий. Товариський, відкритий, не боїться говорити з людьми, навіть коли я відчуваю, як мої руки тремтять від нервів. А я завжди була такою сором'язливою. Чому він привертає мою увагу?

Він, звісно, не знає про мої переживання, про те, що я тримаю все в собі, бо звикла приховувати біль. Але він, здається, навіть не помічає, як впливає на мене. Чи може помічає? Я не можу сказати. Може, він просто сприймає мене такою, якою я є, без зайвих питань і суджень?

Але ж це не може бути простим. Хіба можливо не хвилюватися, коли хтось справді важливий з'являється у твоєму житті?

—

Коли я прийшла до кав'ярні, де ми зустрілися, все було ще зовсім новим. Міллі завжди запрошує мене на ці зустрічі, щоб знайомити з людьми, а я намагаюся просто триматися осторонь, спостерігаючи з боку. Моя сором'язливість і невпевненість не дозволяють мені занурюватися у будь-які розмови. Я часто думаю, що, мабуть, люди просто не здогадуються про мої справжні почуття.

Цього разу Міллі не була тут — і мені здається, це було на краще. Інакше я б точно не змогла розслабитися.

Але коли він увійшов, я навіть не змогла підняти очей.

Брюнет, високий, з незвичайними темними очима, що випромінювали якусь неймовірну впевненість. Його посмішка була заразною — він ніби міг підняти настрій будь-кому, навіть якщо ти щойно зустрів його. Я помітила, як він швидко почав розмовляти з іншими, здавалося, він умів знаходити спільну мову з усіма. Це було дивно і трішки привабливо.

Коли наші погляди зустрілися, я на мить зупинилася. Відчувала, як моє серце прискорилося, а долоні стали холодними, ніби я знову була та самою сором'язливою дівчиною, яка колись ховалася від усього і всіх. Він не мав ані найменшого уявлення про мої внутрішні переживання. І це, здається, було на краще.

Він підійшов до мене першим. У його голосі не було нічого штучного, тільки проста доброта і тепло.

— Привіт, ти ж Евелін? Як ти? — запитав він.

Я спробувала зібратися, але слова не йшли з язика. Чому це завжди так? Коли хочеш щось сказати, але не можеш, бо боїшся, що не вистачить слів для такого простого питання.

— Привіт... добре, дякую, — ледве вимовила я.

Я не могла зрозуміти, чому його присутність так мене тривожить, але водночас я відчувала якусь легкість, яку давно не відчувала поруч з іншими людьми. Це було так незвично.

— Я, до речі, Даніель, — посміхнувся він. — Міллі часто про тебе розповідає.

Я кивнула. Міллі завжди була відкритою і безстрашною, і вона не раз говорила про свою сестру — мене.

— Ти займаєшся флористикою, так? — запитав він.

Я кивнула знову, раптом відчуваючи себе дуже незручно.

— Це чудово, — продовжував Даніель, здається, він справді цікавився моєю роботою. — Я завжди думав, що це дуже кропітка справа, але також дуже красива.

Я посміхнулася. Це було приємно чути. Якби не моя сором'язливість, я б, мабуть, навіть поділилася своїми планами на майбутнє, але, мабуть, це ще не той момент.

Раптом він поглянув на годинник і злегка розгубився.

— О, вже пізно! Мені треба йти. Але, може, ми могли б ще зустрітися іншим разом? Я міг би показати тобі деякі місця тут, в Лейпцигу.

Його слова були настільки природними і доброзичливими, що я відчула себе трохи зніяковіло, але водночас це було так приємно.

— Так... добре, — відповіла я, хоч і не знала, чи справді готова до цього.

Коли він пішов, я ще довго стояла на місці, обмірковуючи кожне слово, кожен погляд. Чому я не можу просто бути собою? Чому завжди так складно?

Але можливо, це просто мій страх перед новими людьми, перед тими, хто може розкрити мене такою, якою я є. Бо всередині я була ще тією дівчиною, що носить болючі спогади про минуле, що соромиться своїх відносин з батьками, і навіть своєї здатності довіряти знову.

Коли я вийшла з кав'ярні, відчуття все ще не покидало мене. Даніель вмів розмовляти так, ніби його не хвилювало, що відчувають інші. Я ж навпаки — завжди переживала, не знаючи, чи все сказане було правильним.

Я потрапила в ту саму ситуацію, коли завжди відчуваєш себе зайвою, хоча й не зовсім усвідомлюєш чому. Кожна зустріч для мене була таким випробуванням: як поводитися, що сказати, щоб не виглядати дивно. Я намагалась утримати себе на відстані, бути холодною, тому що якщо занадто розкритися, то втратити контроль над своїми емоціями — це для мене завжди був великий страх.

І ось знову я стояла на порозі чогось нового, намагаючись заспокоїти серце, яке продовжувало битися швидше, ніж звичайно.

—

Кілька днів після цієї зустрічі я ще довго не могла викинути його образ з голови. Міллі помітила, що я знову поглинена власними думками, і спитала, чи все гаразд.

— Ти просто не можеш змусити себе розслабитись, правда? — вона знала мене краще, ніж я думала.

— Ні... просто є багато думок, — відповіла я, намагаючись виглядати, як завжди.

Міллі була такою відкритою, такою безтурботною. Вона завжди могла знаходити найкраще в людях і легко будувала з ними стосунки. У неї було так багато друзів, і вона не соромилася показувати свої почуття. Навіть зараз, коли ми працювали в майстерні, вона завжди підтримувала легку атмосферу. Вона була як сонце, що давало тепло навколишнім.

Ми з Міллі працювали разом у маленькій квітковій майстерні, яку вона відкрила кілька років тому. Це була затишна кімната з великими вікнами, крізь які світило яскраве сонце. Всі стіни були оздоблені різноманітними букетами, вазами і квітами, а аромати лилися з кожного куточка майстерні. Я почала допомагати їй нещодавно, коли вирішила змінити своє життя, приїхавши сюди.