Розділ 2

Дорогий щоденнику,

мені здається, що втеча – це найкраще, що я могла зробити. Я покинула Америку, залишила минуле, відгородилася від того, що більше не хочу згадувати. Але чи можна втекти від спогадів?

Я досі пам'ятаю, як усе було. Як розбили моє серце. Як я сама зруйнувала стосунки з батьками. Як, здається, більше не маю дому ніде.

Але тепер я тут. Лейпциг. Нова сторінка. Я намагаюся не думати про те, що було, але воно іноді повертається у снах, у випадкових фразах, у музиці, яка грає в кафе.

Проте тут я маю хоча б щось справжнє – квіти, роботу, сестру. Це і є моє нове життя.

—

Коли я спустилася в майстерню, Міллі вже складала нові букети.

— Привіт, сплюхо, — вона підморгнула мені. — Сподіваюся, ти готова до роботи, бо замовлень купа.

— Готова. — Я зав'язала волосся у хвіст і натягнула робочий фартух.

Простір майстерні був світлим, заповненим дерев'яними полицями з вазами та квітами. Відчувався м'який аромат троянд, евкаліпта й свіжої зелені.

— Ми сьогодні робимо композиції для ресторану, — сказала Міллі, розкладаючи гілки лаванди й білих півоній. — Вони хочуть щось у стилі «природної елегантності».

Я взяла ножиці й почала обрізати стебла.

— Розкажеш мені, як ти там, в Америці, докотилася до життя такого? — пожартувала сестра, але я знала, що вона питає серйозно.

Я зітхнула.

— Якщо коротко: погані стосунки з батьками і ще гірші з моїм колишнім.

Міллі підняла брову.

— Розповідай.

Я замислилася. Останні кілька років були складними. Я завжди відчувала, що не відповідаю очікуванням батьків. Мама хотіла, щоб я стала юристкою, як вона. Тато — щоб я працювала в сімейному бізнесі. Флористика була для них просто хобі, не серйозною професією. Коли я сказала, що хочу цим займатися, вони не зрозуміли.

— Ми не говорили майже рік, — сказала я. — Остання наша розмова закінчилася тим, що тато сказав, що я даремно витрачаю своє життя.

Міллі стиснула мою руку.

— Вони просто не знають, що таке справжнє щастя.

Я кивнула. Можливо, колись вони зрозуміють. Але тепер це було неважливо.

— А колишній? — сестра хитро примружилася.

Я стиснула губи.

— Він зрадив мені.

— Оу...

— Його звали Алекс. Ми зустрічалися три роки. Я думала, що він — моя людина. Але потім... я знайшла листування з іншою дівчиною. І не лише листування.

— Він був повним покидьком.

— Абсолютно.

Міллі похитала головою.

— Ну, добре, що ти тепер тут. Подалі від нього.

Я видихнула.

— Так. Подалі.

—

Робочий день проминув швидко. Ми готували букети, доставляли їх клієнтам, приймали нові замовлення. Я вже почала відчувати, що ця майстерня стає частиною мене.

Коли ми нарешті зачинилися, Міллі запропонувала піти випити кави.

— Я знаю гарне місце, — сказала вона.

Ми зайшли в маленьку кав'ярню на розі вулиці. Було затишно, грав джаз, пахло корицею й ваніллю. Ми сіли біля вікна.

— Ти вже знайомилася тут з кимось? — запитала я.

Міллі усміхнулася.

— Є одна дівчина, Сабіна. Вона теж флористка, іноді постачає нам квіти.

Я кивнула.

— Ти б їй сподобалася.

Я засміялася.

— Побачимо.

Випивши каву, ми пішли додому. Я була виснажена, але вперше за довгий час відчула, що зробила правильний вибір.

Лейпциг прийняв мене. Тепер залишилося дізнатися, що він для мене підготував.

Коли ми повернулися додому, я впала на диван і нарешті відчула, наскільки втомилася. Але це була хороша втома — від роботи, яка приносить задоволення.

— Ти добре впоралася сьогодні, — сказала Міллі, вмощуючись поруч.

— Дякую. Я й не думала, що так швидко втягуся.

Сестра усміхнулася.

— Ти завжди добре працювала з квітами. Я пам'ятаю, як ти вперше зробила букет сама — це було для мами, пам'ятаєш?

Я тихо засміялася.

— Так, тоді мені було десять, і я набрала квітів у парку, навіть не знаючи, які з них отруйні.

— Так! А мама намагалася бути ввічливою, але ми ж бачили, що вона не в захваті, — Міллі розсміялася.

Я теж засміялася, хоча в душі відчула знайому гіркоту.

— Шкода, що тепер мама не хоче навіть говорити зі мною.

Сестра обняла мене.

— Вона просто не розуміє тебе. Але це її проблема, не твоя.

Я кивнула, намагаючись не думати про те, скільки разів намагалася достукатися до батьків, скільки розмов закінчувалися сварками, скільки ночей я проводила в сльозах після їхніх слів.

— Ходімо спати, — сказала Міллі.

Я не заперечувала.

—

Наступний день розпочався рано. Я прокинулася від запаху кави й тихого шуму міста за вікном. Лейпциг жив своїм життям, і я мала намір стати його частиною.

— Добрий ранок, — пробурмотіла я, заходячи на кухню.

— Добрий. — Міллі поставила переді мною чашку кави.

Я зробила ковток і відчула, як тепло розливається по тілу.

— У нас сьогодні нове замовлення, — повідомила сестра. — Хочуть величезну весільну арку з троянд і жасмину.

— Ого, це буде красиво.

— Але й роботи багато.

Ми швидко поснідали й вирушили до майстерні.

—

Коли я зайшла всередину, мене знову огорнув знайомий аромат квітів. Майстерня стала для мене маленьким світом, де я могла сховатися від усього.