Розділ 1

Дорогий щоденнику,

Це мій останній запис з Америки. Я сиджу на валізі в аеропорту Лос-Анджелеса і досі не можу повірити, що дійсно їду. Чи це правильне рішення? Хто знає. Але я знала одне — мені потрібен новий початок.

Я переїжджаю в Німеччину, в Лейпциг, до Міллі. Вона моя старша сестра і завжди була тією, хто вмів зробити хаос впорядкованим. Коли ми були дітьми, вона збирала засушені пелюстки троянд у коробку, ніби хотіла зберегти щось гарне назавжди. Можливо, тому вона й стала флористкою. І тепер я їду до неї, сподіваючись, що вона допоможе мені зібрати мої власні розкидані частини життя.

Я знаю, що тікати — не найкраще рішення, але після всього, що сталося, мені потрібне щось нове. Я хочу почати спочатку. Хочу займатися тим, що люблю, працювати з квітами, створювати красу своїми руками. І, можливо, у Лейпцигу мені вдасться знайти не лише стабільність, а й щось більше.

—

Літак приземлився в Лейпцигу майже опівночі. Втома накочувала хвилями, але коли я вийшла в зал прильоту і побачила Міллі, мені раптом стало легше.

— Евелін! — вона помахала мені рукою, а потім швидко підійшла й обійняла.

— Привіт, — я вдихнула знайомий аромат її парфумів, і це одразу повернуло мене в дитинство.

— Як переліт?

— Довгий. Я втомлена, голодна і... все ще не вірю, що тепер живу тут.

Міллі усміхнулася й підхопила одну з моїх валіз.

— Ти звикнеш. Лейпциг — гарне місто. Воно трохи спокійніше, ніж Лос-Анджелес, але тут є своя атмосфера. І тобі сподобається наша квіткова майстерня.

Я кивнула. Квіти були моїм порятунком. Вони розуміли мене краще за людей.

— Тобі сподобається, ось побачиш, — Міллі підморгнула. — А зараз ходімо, вдома я наготувала тобі щось смачне.

І я пішла за нею, залишаючи позаду старе життя.

Ми вийшли з аеропорту, і мене одразу вдарило в обличчя холодне нічне повітря. Я інстинктивно зіщулилася й глибше засунула руки в кишені пальта. Лейпциг зустрів мене темрявою, вологістю та далеким шумом нічного міста.

— Ну що, готова до нової глави у своєму житті? — запитала Міллі, заводячи машину.

— Як мінімум до першої сторінки, — зітхнула я.

Сестра засміялася. Я глянула на неї — вона виглядала трохи змученою, але щасливою. У її волоссі заплуталася стрічка, руки пахли квітами навіть зараз, серед ночі. Я раптом відчула теплу хвилю вдячності за те, що вона тут.

— У нас сьогодні був шалений день у майстерні. Перед святами завжди так, клієнти хочуть щось особливе. Квіти, композиції, навіть віночки для дверей... Ох, ти сама скоро все побачиш.

— Я рада, що зможу тобі допомагати.

— О, я тебе не пошкодую! — підморгнула Міллі.

Ми виїхали на нічну трасу. Вогні вікон промайнули перед очима, і я відчула, як поступово мене охоплює втома. Дорога була тихою, спокійною, не такою метушливою, як у Лос-Анджелесі. Тут усе здавалося врівноваженішим, повільнішим.

— Як ти? — несподівано запитала Міллі, не відриваючи погляду від дороги.

Я мовчала. Як я? Я втекла з Америки, залишивши позаду хаос і невпевненість, розчарування і біль. Я хотіла почати все спочатку, але чи можливо це насправді?

— Я просто... хочу знайти своє місце, — зрештою відповіла я.

Міллі кивнула, ніби все зрозуміла без зайвих слів.

— У тебе все вийде. Ти побачиш.

—

Квартира сестри була невеликою, але затишною. Вітальня пахла корицею й чимось квітковим — мабуть, ароматизатор чи залишки від роботи. На кухонному столі чекала вечеря — суп, свіжий хліб і навіть невеликий яблучний пиріг.

— Ого, — здивувалася я.

— Я ж казала, що наготувала! — сестра гордо усміхнулася.

Я сіла за стіл і, відчувши запах гарячого супу, зрозуміла, наскільки я голодна.

— Завтра я покажу тобі місто, — сказала Міллі, сідаючи навпроти. — А ще ми підемо в майстерню, тобі сподобається.

— Не сумніваюся, — я усміхнулася.

— А поки що — їж.

Я взяла ложку й, з першими ковтками супу, відчула, що вперше за довгий час у мене всередині стає спокійно. Можливо, Міллі права. Можливо, тут, у Лейпцигу, я справді знайду те, що шукаю.

—

Наступного ранку я прокинулася від стукоту дощу по підвіконню. Кімната була ще напівтемною, але вже чути було шум вулиці — місто прокидалося. Я розтягнулася на ліжку, кілька хвилин просто вдивляючись у стелю, а потім згадала: я в Німеччині.

Я встала й заглянула у вітальню. Міллі не було. На кухні на столі на мене чекав листок з записом:

"Я в майстерні. Приходь, коли прокинешся. На столі кава і круасан. Ласкаво просимо в Лейпциг!"

Я усміхнулася.

Кілька годин по тому, загорнувшись у довге пальто, я йшла вулицями Лейпцига, вдихаючи свіже, трохи прохолодне повітря. Старовинні будівлі, бруковані вулиці, затишні кав'ярні на кожному кроці — місто мало особливу атмосферу, яку я одразу відчула.

Я зупинилася біля великої вітрини, де розташовувалася квіткова майстерня Сабіни. Велике скляне вікно прикрашали гірлянди, а на прилавку стояли букети в ніжних пастельних тонах. Я проштовхнула двері й одразу відчула запах свіжих квітів.