Питання без підказок.

Наступного ранку Христина прокинулася раніше, ніж планувала.

За вікном тільки починало світати, а в кімнаті було тихо. Мімі ще спала неподалік, згорнувшись маленьким клубочком, і навіть не збиралася цікавитися тим, чому її господиня вже сидить з телефоном в руках.

Христина кілька секунд просто дивилася на екран.

Вона згадувала вчорашню розмову з дівчатами.

Чергову РОЗМОВУ про Київ.

Німеччину.

Конференцію.

Відео.

Питання.

Але саме останнє слово чомусь не виходило з голови.

Вона відкрила пошту.

Нове повідомлення все ще було там....

Христина натиснула на нього.

Перед нею знову з'явився документ з питаннями.

Вона повільно прокрутила сторінку вниз.

Перше питання.

Вона прочитала його один раз.

Потім другий.

І навіть усміхнулася.

- Ну це легко, -  тихо сказала вона сама собі.

Вона вже хотіла відкрити блокнот, але раптом зупинилася.

Перечитала питання ще раз.

І усмішка зникла....

Ні.

Воно не було легким.

Просто спочатку так здалося.

Христина поклала телефон поруч і взяла свій робочий блокнот.

На чистій сторінці написала дату.

Потім нижче:

Питання 1

І довго не писала нічого....

Вона знала відповідь.

Принаймні їй здавалося, що знала!

Але щойно ручка торкнулася паперу, у голові почали з'являтися зовсім інші думки.

....

Що вони хочуть почути?

Що буде виглядати професійніше?

Що покаже мене з кращого боку?

Христина написала одне речення.

Подивилася на нього.

Закреслила.

Написала друге.

Теж закреслила.

- Господи...

Вона відклала ручку.

Саме цього вона й боялася.

Не самого запису.

Не камери.

Не Києва.

А того, що перед камерою знову почне намагатися бути тією Христиною, яку хочуть побачити інші.

Вона відкинулася на спинку стільця .

За останні місяці вона вже навчилася розрізняти красиву картинку з Pinterest-life і реальне життя без ідеальності.

Навчилася показувати ранкове світло на кухні, чашку чаю, книжку біля ліжка, прогулянку біля моря...

Але між усім цим залишилося те, чого камера майже ніколи не бачила.

Її сумніви.....

Її невдалі дні...

Моменти, коли вона нічого не хотіла знімати....

Страх після хейту.

Ті два тижні мовчання...........

І питання, чи взагалі варто було повертатися.

Христина відкрила нову сторінку.

Написала:

" Не намагатися сподобатися...."

Нижче:

" Не відповідати так, як правильно."

Ще нижче:

" Відповідати так, як є!."

Вона перечитала написане.

І цього разу не закреслила.

Потім повернулася до першого питання.

Відповідь почала формуватися сама.

Не ідеальна.

Не надто красива.

Не спеціально підібраними  фразами з підручника української мови.

Зате її.

Через декілька хвилин сторінка вже була повністю заповнена.

Христина поставила маленьку галочку збоку.

Перше готове)

Вона перейшла до другого.

Потім до третього.

І раптом зрозуміла, що кожне наступне питання змушує її згадувати щось, про, що вона давно не думала.

Не тільки про блог.

Про себе.

Про те, чому вона взагалі почала знімати.

Чого хотіла від своєї аудиторії.

Чому продовжила після першого серйозного хейту.

Чому повернулася після двох тижнів мовчання.

І що насправді означає для неї ця поїздка.

Вона зробила паузу.

Відкрила телефон і написала дівчатам.

Христина:

"Я почала відповідати на пробні питання. І тепер розумію, чому вони зробили їх різними..."

Мирослава відреагувала першою.

Мирослава:

 Ну?

Христина:

Вони взагалі не про блог.

Через кілька секунд з'явилося повідомлення Адель.

Адель:

А про що?

Христина подивилася на свої записи/

Христина:

про мене..

Цього разу відповідь з'явилася не одразу. 

А потім Мирослава написала:

" Тепер ти зрозуміла, навіщо вони це придумали....???"

Христина легко усміхнулася:

" Так."

Вона знову подивилася на блокнот.

На сторінках уже не було красивих формулюваннь.

Там були стрілки, закреслені речення, короткі фрази, спогади й навіть кілька слів, написаних просто посередині сторінки....

Це більше не нагадувало підготовку до офіційного відео.

Це вже нагадувало розмову із самою собою.

І,мабуть, саме так воно й мало бути.

Христина нарешті закрила блокнот.

До Києва ще був час.

До Німеччини ще більше.

Але тепер вона знала, з чого почати.

Не з правильної відповіді.

А з чесної..

І вперше за весь час підготовки камера перестала здаватися її найбільшим ворогом.

Вона знову стала "просто камерою".

А людиною перед нею залишалася Христина.

Саме такою, якою вона була насправді.