Півтора місяця до іншого рівня.

Після того, як останній розділ її життя ніби зібрався докупи, у Христини з'явилося дивне відчуття - ніби вона більше не падає, але ще й не стоїть на твердій землі.

Щось середнє.

Щось нове.

YouTube уже перестав бути експерементом.

Він став частиною її дня.

Вранці вона відкривала не лише instagram як раніше, але й YouTube Studio.

Перевіряла перегляди.

Коментарі.

Іноді просто дивилася на цифри, так би мовити перевіряла статистику без додаткової корекції контенту.

Вони росли повільно, але стабільно.

І це було страшніше,ніж різкий успіх.

Бо  тепер це не випадковість.

Це процес.

****************************************************************************************************************************

Одного ранку вона сиділа на кухні з чаєм коли знову відкрила те повідомлення.....

Офіційне.

З підтвердженням.

17.01

Київ.

Потім - Німеччина..... Та сама Німеччина, яка ще кілька місяців тому здавалася далекою, а зараз до неї, залишалося півтора місяці.

Все було зафіксовано.

Без можливості " подумаю пізніше"

Христина ще раз перечитала текст декілька разів підряд.

Наче шукаючи, де можна було щось змінити.

Але там нічого не змінювалося.

Це вже було не запрошення.

Це був маршрут.

Вона відкрила робочий блокнот.

Той самий рожевий з надписом.

Провела нігтями по сторінці.

І вперше за дуже довгий час почала писати не їдеї для відео.

А думки.

" Я туди їду"

Пауза...

" І вони будуть дивитися не тільки на те, як я знімаю."

Вона зупинилася.

Закрила ручку.

І довго просто дивилася в одну точку.

****************************************************************************************************************************

YoiuTube тим часом жив своїм життям.

Другий влог почав набирати перегляди швидше.

Люди почали впізнавати її стиль.

Хтось писав:

" Тут відчувається щось справжнє."

Хтось:

" Нарешті не постановка".

А хтось уже сприймав її як " ту саму дівчину з Life with me"

І саме це почало тиснути.

Бо тепер вона не просто знімала.

Її вже очікували.

В один із вечорів вона сиділа на підлозі біля дивана, поруч був відкритий ноутбук, відкритий на YouTube-аналітиці.

Цифри були хороші.

Навіть дуже хороші.

Але замість радості прийшла думка:

" А якщо це випадково?"

" А якщо я не зможу тримати рівень?"

Мімі тихо підійшла і лягла поруч.

Ніби нічого не питала.

Просто була.

****************************************************************************************************************************

Наступного дня прийшов новий лист.

Про підготовку.

Про очікування від учасників.

Про те, що будуть оцінювати не тільки фізичну присутність, а й контент який люди створюють до події.

Христина довго дивилася на екран.

Там було багато слів.

Але сенс був один:

" Тебе вже оцінюють."

І це змінило все.

Не різко.

А тихо...

Якщо аніше страх був про хейт...

То тепер він був про інше.

Про рівень.

Про відповідність.

Про, те чи вона взагалі " дотягує".

****************************************************************************************************************************

Вона відкрила телефон.

Зайшла но свої відео.

Потім на instagram.

Потім знову на YouTube.

І вперше відчула не натхнення.

А вагу.

Увечері вона довго сиділа з блокнотом.

Не писала одразу.

Просто тримала його відкритим.

Потім повільно вивела рядок:

" Я вже не там, де починала."

Пауза.

" Але ще не там, куди йду."

Вона зупинилася.

Подивилася на ці слова.

І зрозуміла, що це і є її стан.

До поїздки залишалося півтора місяця.

І вперше це не звучало як дата.

Це звучало як відлік.

Христина закрила блокнот.

Вимкнула ноутбук.

І вперше за довгий час не втекла в контент.

Вона просто сиділа в тиші.

І розуміла:

вона більше не може бути " просто блогером, який знімає щось красиве."

Тепер це було щось більше.

І назад дороги вже не було.....