Між сторінками Чернігова

Вечір закінчився спокійніше, ніж почався.

Мирослава й Аднль ще трохи посиділи з нею, трішки посміялися над якимось випадковими відео, обговорювали плани на літо, трохи відволікаючи Христину від дурних думок. А потім уже майже перед виходом, дівчата обійнялися на прощання і Мирослава сказала:

- І будь ласка, більше нас так не лякай, - тихо сказала вона.

- Ми ж найкращі подруги... Як ти кажеш, " твої дівчулі". Забула? - усміхнулася Адель.

Христина вперше за довгий час справді щиро усміхнулася.

- Не забула.

Коли двері зачинилися, у квартирі знову стало тихо.

Але цього разу ця тиша не була страшною.

Вона була спокійною, легшою.

Мімі солодко спала на дивані.

Христина пішла на кухню, заварила собі ще одну чашку чаю, і сама не знаючи навіщо, зупинилася біля полиці з блокнотами.

Там, як і раніше, стояв її робочий рожевий блокнот із надписом " The story of one aesthetic blog"

І поруч - той самий.

Простий.

Рожевий.

Без жодних надписів.

Той, який вона купила в Чернігові.

Христина усміхнулася.

- Невже вже сім місяців? - тихо запитала сама себе.

Вона обережно відкрила блокнот.

І почала читати.

Сторінка за сторінкою.

Думка за думкою.

Спогад за спогадом.

Десь вона писала про втому....

Десь про страх....

Десь про те, що боїться втратити себе серед красивих картинок....

А десь просто писала все, що приходило в голову.....

Без правил....

Без перевірок по сто разів....

Без ідеальних формулюваннь.

І раптом вона засміялася.

Тихо...

Сама до себе.

Бо в одному із записів було написано:

" Якщо колись мені стане страшно, я хочу, щоб майбутня я пам'ятала: я почала це не заради цифр. Я почала це тому, що люблю своє життя таким, яким воно є."

Христина перечитала ці слова ще раз.

І ще.

І раптом зрозуміла:

За ці сім місяців змінилося багато... Дуже багато...

Змінилася вона...

Змінився блог.

Змінилися мрії.

Але не змінилася причина, чому вона все це почала.

І саме тоді їй захотілося не ховатися.

А поділитися цим.

Вона взяла телефон.

Увімкнула stories.

Без світла.

Без штатива.

Без підготовки.

Просто як є.

- Привіт...... Мені здається, я не говорила з вами вже цілу вічність, - усміхнулася Христина. - І, якщо чесно, я дуже сумувала.

Потім вона показала блокнот..

Той самий.

І навіть прочитала кілька рядків із старих записів.

А потім усміхнулася...

- І знаєте, мені здається, що я хочу почати щось нове.

Через годину, в її профілі з'явився новий допис.

А ще - посилання.

На YouTube-канал.

" Life with me"

Без гучних слів.

Без обіцянок.

Просто:

" Я давно про це думала. Але не наважувалась на такий крок, особливо після хейту в instagram....

І, здається, настав час. Тут я хочу показувати не тільки красиві кадри, а й життя...

Звичайні дні. Плани. Подорожі. Думки. Сміх і сльози. І, можливо, трохи більше себе - справжньої.

І вже тієї ж ночі Христина сіла монтувати своє перше відео.

Не про Німеччину.

Не про популярність.

Не про цифри.

А про той самий блокнот.

Про Чернігів.

Про свої старі думки.

Про те, чому вона зараз дивиться на багато чого речей зовсім по-іншому.

І про те, що буде далі.

Бо все ж таки до поїздки в Німеччину залишилось лише півтора місяця.

І нічого вже не можна було скасувати.

Та вперше за останні два тижні Христина не хотіла нічого скасовувати.

Навпаки....

Їй хотілося жити.

Нехай не ідеально....

Нехай не завжди впевнено.

Але жити!!!!

І,закриваючи блокнот, куплений колись у Чернігові, вона знову тихо уссміхнулася.

Бо іноді одна випадкова покупка може зберегти набагато більше, ніж просто записи.

Іноді він може зберегти тебе - саму.