Статус " прочитано".

Минуло два тижні.

Два тихі тижні....

Два тижні, які Христина не могла пояснити навіть сама собі.

Після повернення з Києва, після відбору, після новин про Німеччину, після всіх переживань і хейту, який раптом звалився на неї з різних сторін, щось ніби змінилося.

Або, навпаки, ніби зникло.

Натхнення.

Бажання.

Сили.

Христина більше не прокидалася з думкою про нове відео.

Не шукала естетичні підписи.

Не записувала нові ідеї у свій рожевий робочий блокнот із надписом "The story of one aesthetic blog".

Він лежав на столі або на її особистій поличці.

Закритий....

Як і другий рожевий блокнот без надписів який вона колись купила в Чернігові.

Навіть його вона не відкривала.

Наче боялася зустрітися із власними думками.

Дні проходили дивно.

Вона прокидалась, навіть коли не спала майже всю ніч через нав'язливі думки.

Робила собі чай.

Гуляла з Мімі.

Поверталася додому.

Іноді вмикала телевізор, навіть не дивлячись, що саме там показують.... Ніби просто на фон...

Іноді просто годинами сиділа біля вікна.

А іноді просто губилася в часі і просто лежала на дивані, а Мімі вкладалася поруч, ніби відчуваючи, що зараз її людині не потрібні ні слова, ні шум, ні навіть музика..... Навіть сумну музику вона не вмикала.....

Телефон продовжував жити своїм життям.

Нові повідомлення.

Коментарії.

Реакції.

Підписники спочатку писали:

" Коли новий vlog?".

" Ми вже сумуємо за твоїми відео"

" Чекаємо підготовку до Німеччини, ти ж обіцяла."

Потім повідомлення стали іншими.

" Христино, у тебе все добре?"

" Ти давно нічого не викладала......"

" Ми хвилюємося."

" Просто скажи, що з тобою все добре."

Іноді Христина читала ці повідомлення.

Іноді навіть відкривала діалоги.

Але потім просто відкладала телефон, десь поруч.

Вона розуміла, що це неправильно.

Розуміла, що люди переживають.

Що треба хоча б записати одну розмовну чи текстову історію.

Одне речення.

Одне просте:

" Я в порядку" або " Зі мною все добре".

Але щоразу вона відкладала це на потім......

І найстрашніше було те, що тоді їй було реально байдуже.

Не до статистики.

Не до блогу.

Не до майбутньої Німеччини.

Не до цифр.

Не до планів.

Наче все, що ще недавно здавалося мрією, раптом втратило свої барви...

Одного вечора телефон тихо завібрував...

Спочатку Христина не звернула особливої уваги і навіть не думала брати телефон до рук....

Але все ж таки..... Потім взяла......

І побачила:

Чат " Мої дівчулі".

Адель:

- Дівчатка, я сьогодні коли гуляла, зайшла в одну крамницю біля будинку і на полицях побачила рожевий блокнот для записів і одразу подумала, що якби Христина його побачила, то точно без роздумів купила його...

Через хвилину Мирослава відповіла:

- Головне, щоб у  неї вдома вже було куди складати всі ті блокноти.

Христина прочитала повідомлення:

У чаті з'явився статус:

" Прочитано".,

І тиша.....

Минуло п'ятнадцять хвилин.

Потім година.

Потім настав вечір.

Але нових повідомлень від Христини так і не було.

Наступного дня Адель написала:

- Христино, ти як?

Через кілька хвилин знову:

" Прочитано".

І нічого більше.

Мирослава вже не сміялася....

Бо за весь час знайомства саме Христина завжди відповідала першою.

Саме вона надсилала фотографії Мімі.

Саме вона могла о першій ночі написати:

" Дівчата, я придумала нову ідею для відео!".

Саме вона першою ділилася своїми планами, сумнівами, думками...

А тепер......

Лише статус.

" Прочитано".

і більше нічого.....

- Мені це не подобається, - написала Мирослава Адель в особисті повідомлення.

- Мені теж, - відповіла Адель.

 - Дзвонимо?

- Дзвонимо.

Христина бачила дзвінок.

Потім ще один.

І щк.

Але слухавку так і не підняла.

Наступного дня все повторилося.

І тоді Мирослава написала лише одну фразу...

- Ні. Мені це вже зовсім не подобається.

Адель відповіла майже одразу:

- Мені теж.

Після чого Мирослава написала:

 - Завтра їдемо до Одеси!!!