Не всі радіють чужому зростанню.

Після Києва все зміилося....

Принаймні так здавался зі сторони.

Христина повернулася в Одесу натхненною.

Вона працювала більше.

Вставала раніше.

Планувала контент.

Записувала їдеї для відео в робочий блокнот.

А вечорами, як і раніше, брала той другий - простий рожевий блокнот без жодних написів, у який можна було писати все, що відчуваєш, не думаючи про помилки, роботу чи правильність формулювань.

До поїздки в Німеччину залишалося все менше часу.

Іноді вона сама не вірила, що це відбувається саме з нею.

Ще кілька місяців тому вона плакала в Чернігові, сумувала за Одесою і переживала, що її блог став нецікавим.

А тепер її чекала міжнародна подія.

Вона не приховувала цього.

Навпаки.

Одного вечора Христина записала stories.

Просто.

Без зайвого пафосу.

- Я досі не можу повірити, але скоро на мене чекає дуже важлива подія. Якщо все буде добре, то вже зовсім скоро я вирушу до Німеччини..... І, чесно, я дуже хвилююся.....

Вона посміхнулася.

І натииснула " опоблікувати".

Спочатку все було звично...

Вподобайки.

Привітання.

Сердечка.

А потім.....

З'явилися інші повідомлення.

-

" І чим ти заслужила таку можливість?"

" Таких блогерів, як ти, тисячі....."

" Знайшли кого запрошувати...."

" Може, краще запросили б когось справді професійного?"

" Не сміши людей."

" 300 тисяч підписників, а користі нуль..."

" Німеччина? Серйозно?"

" Тобі просто пощастило..."

-

Христина перечитувала ці слова раз за разом.

І чомусь саме вони врізалися в пам'ять.

Не десятки теплих повідомленнь.

Не підтримка.

А кілька чужих людей.

Кілька рядків.

Кілька слів.

І цього виявилося достатньо, щоб вона знову почала сцмніватися.

Тієї ночі вона майже не спала...

Вранці не хотілося знімати....

Не хотілося відкривати instagram..

Не хотілося навіть дивитися на валізу, яку вона вже потроху почала складати.

А найбільше лякала одна думка.

Не Німеччина.

Не конференція.

Не сотні незнайомих людей.

А питання:

"А раптом вони справді мають рацію?......"

Вона мовчки сиділа на кухні.

Перед нею стояв м'ятний чай.

Мімі спокійно спала поруч.

У квартирі було тихо...

Занадто тихо....

І вперше після зустрічі в Києві Христина відчула, що страх повернувся.

Тільки тепер він був іншим.

Не страх невідомості.

А страх виявитися недостатньою.

І саме тоді вона зрозуміла:

Іноді найважче - не дійти до своєї мрії.

А дозволити собі повірити, що ти її справді заслуговуєш.