Коли рішення вже прийнято.

В залі стало тихіше.

Не тому, що всі замовкли.

А тому, що всі чекали.

Христина сиділа рівно, але всередині це відчувалося інакше.

Наче повітря стало щільнішим.

Мирослава і Адель теж сиділи поруч, на своїх місцях.

Але ніхто вже не говорив.

Тільки короткі погляди на сцену.

Команда організаторів переглядала нотатки.

Папери.

Відповіді.

Результати.

І це затягнулося довше, ніж мало б......

Але потім вони нарешті повернулися на сцену і почали далі говорити свою промову, після перегляду всіх результатів.....

- Ми бачили різні підходи - нарешті сказав голос зі сцени....

- але є ті, хто виділився не кількістю підписників.

Пауза..........

Христина відчула, як серце трохи прискорилось.

- А способом мислення.

Тиша......

- Ми запрошуємо частину учасників до наступного етапу співпраці з нашим проєктом у Німеччині.

Вона не одразу зрозуміла, що це означає.

Не емоційно...

А буквально.

Потім почула імена...

Одне.

Друге.

Христина слухала і щиро раділа.

І раптом - своє.

Її ім'я.

Не гучно.

Не театрально.

Просто як факт.

Вона завмерла на секунду.

Наче мозок не одразу погодився, що це реально її.

Мирослава стиснула її руку.

Адель тихо видихнула.

- Я ж казала.

Але Христина не відповіла одразу.

Вона просто дивилась вперед....... В одну точку....

Наче чекала, що зараз скажуть " помилка".

Але цього не було...... І не буде....

Замість цього почали говорити:

- Наступний етап - підготовка до міжнародної частини проєкту.

- Київ був відбором.

 - Німеччина - це реалізація.

Це слово зачепило сильніше, ніж вона очікувала.

" Реалізація"

НЕ ідея.

НЕ можливість.

А дія.

Після завершення зустрічілюди почали підійматися.

Хтось радів.

Хтось мовчав.

Хтось одразу писав щось в телефоні.

Христина нарешті змогла повільно встати з місця...

Наче тіло трохи відставало від думок.

Мирослава одразу обійняла її.

- Це твій рівень. - тихо сказала вона.

Адель кивнула.

- Тепер це вже не питання.

Христина усміхнулась.

Але не широко.

Швидше - обережно.

Бо всередині ще не було повного усвідомлення.

Вони вийшли з залу разом.

Київ - уже був іншим.

Не містом робочої зустрічі.

А містом після рішення.

Аж раптом телефон в кишені тихо завібрував.

Повідомлення від агенства:

" Вітаємо, ви відібранідо міжнародного етапу проєкту".

І нижче:

" Наступні деталі підготовки та поїздки до Німеччини будуть надіслані окремо або вам зателефонує наш адміністратор..."

Христина довго дивилась у екран телефону.

І тільки одна думка була чіткою:

це вже не історія про " можливо".

це історія про " ти вже там".

Вона повільно заховала телефон в кишеню.

І подивилась на місто.

- Я реально це зробила? - тихо сказала вона до себе.

І вперше не було відповіді одразу.

Бо відповідь вже була не в словах.

А в тому, що назад дороги вже немає.... Вже навіть не виглядає....