Коли ритм зупиняється.

Ранок почався тихо.

Навіть занадто тихо для її звичного темпу.

Христина прокинулася пізніше, ніж зазвичай. 

Мімі вже не спала, а була поруч і повільно ходила по кімнаті, час від часу зупиняючись біля неї.

Ніби чекала, що все зараз повернеться до звичного ритму. 

Але нічого не поверталося одразу.

Христина довго не брала телефон.

Просто лежала і дивилася в стелю, ніби відтягувала момент, коли доветься щось перевіряти.

Коли вона все ж відкрила instagram - він не завантажувався.

Вона спробувала ще раз.

Потім ще.

І ще.

- Ні...- тихо сказала вона.

Спочатку це виглядало як звичайна помилка.

Інтернет.

Збій.

Щось тимчасове.

Але з кожною спробою ставало зрозуміліше - це не тимчасове.

Обліковий запис був неедоступний.

Вона просто дивилася на екран.

Довше, ніж потрібно.

І не одразу щось відчула.

Не було паніки.

Був ступор.

Наче мозок ще не вирішив, як це сприймати.

Христина сіла на ліжку.

Телефон залишився в руці, але  вона більше не намагалася нічого відкрити.

У кімнаті стало тихіше.

Не тому, що зник звук.

А тому, що зник звичний ритм.

Той, який завжди складав її день:  зняти - викласти - подивитися реакцію - рухатися далі.

І зараз цього не було.

Вона повільно піднялася і пройшлася по кімнаті.

Без мети.

Мімі пішла за нею.

- Три дні... - сказала вона сама до себе.

- Просто три дні.

Але " просто" тут не працювало.

Бо для неї це ніколи не було "просто".

Вона звикла, що день має бути зафіксований.

Що він має залишити слід.

А зараз сліду не було.

Христина зупинилася біля столу.

Подивилася на свій особистий блокнот без надписів.

І відкрила його тому, що знала, що цей блокнот не проо роботу та їдеї.

А про думки, події, враження від чогось або просто емоції без фільтрів.

Тому вона його відкрила просто тому, що не хотіла залишатися в тиші.

Взяла ручку.

І написала:

" Я ніби випала з власного ритму."

Зупинилася.

І додала:

" І я не очікувала, що це так віідчувається."

Вона відклала ручку.

І тільки зараз чесно відчула:

це не просто проблема з додатком.

Це пауза в тому, на чому тримався її день.

Мімі тихо сіла поруч.

І Христина машинально провела рукою по її шерсті.

- Ти хоча б не випадаєш із себе.... - тихо сказала вона.

І вперше за ранок у її голосі з'явилась легка втомлена усмішка.