Те, що залишилось після розмов.

Ранок був спокійніший, ніж зазвичай.

Без різких думок.

Без бажання відразу щось робити.

Христина навіть не одразу встала з ліжка.

Лежала і дивилася в стелю, ніби намагалась ще раз повернути вчорашній день.

Море.

Вітер.

Голоси.

Все було простим.

Але чомусь залишило після себе більше, ніж вона очікувала.

Мімі тихо підійшла і вмостилася поруч.

- Я повернулася, - ледь усміхнулася Христинаі провела рукою по її голові.

Вона піднялася трохи пізніше.

Повільно. 

Кухня.

Чай.

Тиша.

Телефон лежав поруч на столі але вона його навіть не брала до рук...... Не одразу.....

Вона ще хотіла побути тут. В домашній тиші.

Не хотілося знову заходити в той самий ритм повідомленнь.

Натомість вона взяла той інший блокнот.

Той, що без надписів. Який вона купила тоді у Чернігові.

Відкрила навмання. Навіть не по порядку.

Кілька сторінок уже були записані і красиво оформлені.( Так, це був не робочий блокнот, у якому вона записувала свої думки, емоції і просто все, що хотіла. Іноді навііть не дотримуючись правил каліграфії,  але все одно він був красиво оформлений з кольоровими підкресленнями за допомогою її улюблених маркерів... Їх у неї було більше тисячі....)

І дійсно деякі сторінки були заповнені, нерівно та без структури.

Вона взяла ручку.

І на кілька секунд просто завмерла з ручкою в руках.

Наче не знала, з чого почати.

Потім написала:

вчора було добре.( навіть не додала жодних смайликів, хоча дуже це любила, але тут захотіла простоти. Без прикрашання та ідеалізації тексту.)

Зупинилася.

Подумала.

І дописала:

але я не з усім погоджуюсь!.

Христина ледь усміхнулася.

Це звучало чесно.

Вона згадала їхні розмови.

Мирослава говорила про те, що потрібно більше знімати.

Більше викладати.

Не втрачати темп.

Адель говорила про дисципліну.

Про чіткість.

Про план.

І в якийсь момент Христина відчула, що це не зовсім про неї.

Не повністю.

Вона не хотіла жити тільки контентом як раніше.

Не хотіла перетворювати кожен день у список задач.

Але і повністю відпустити це вона теж не могла, та й зовсім   не хотіла цього.

Вона знову подивилася в блокнот.

" мені важливо залишити щось своє."

Написала дуже повільно, ніби намагаючись відчути сенс кожної букви, кожного слова.

" не втратити відчуття, що я живу, а не тільки знімаю."

Вона зупинилася.

І цього разу не виправляла слова.

Не шукала " краще формулювання."

Просто залишила як є.

Мімі тихо зітхнула і поклала голову їй на ногу.

Христина подивилася на неї.

- Оце точно не для блогу, - тихо сказала вона.

І раптом усміхнулася.

Бо зрозуміла:

Саме такі моменти вона і хоче залишити.

Не ідеальні.

Не підготовлені.

Справжні.

Вона закрила блокнот.

Телефон все ще лежав поруч.

Цього разу вона взяла його.

Відкрила чат:

"Мої дівчулі."

Там уже були нові повідомлення.

Щось легке.

Про ранок.

Про плани.

Христина прочитала.

І написала коротко:

вчора було дуже добре.

І цього разу це було правдою.

Вона відклала телефон.

І вперше за довгий час не відчувала потреби щось доводити.

Ні собі.

Ні комусь.

Вона підійшла до вікна.

Одеса була така сама.

Але тепер це вже не здавалося " тим самим місцем".

Наче щось трохи змінилося.

Не зовні.

Всередині.

І це не було кінцем.

Скоріше - початком чогось нового.