Кава біля моря.

Христина прокинулася трохи раніше, ніж зазвичай.

Не тому, що потрібно було кудись поспішати.

Просто сьогодні не хотілося якомога довше полежати.

Мімі вже не спала.

Тихо ходила по кімнаті, іноді зупинялась і дивилася на Христину, ніби чекала, коли вона вже нарешті до кінця прокинеться.

- Я встала, - тихо сказала Христина і сіла на ліжку.

У будинку було спокійно.

Звично.

Але десь всередині все ж таки відчувалося легке хвилювання.

Вона згадала вчорашнє повідомлення від дівчат.

Кава біля моря.

Звучало просто.

І, мабуть, саме тому трохи лякало.

Після цих думок Христина нарешті вирішила, що треба вже вставати і йти до шафи вирішувати, що сьогодні вона буде одягати.

Відкривши її вона просто завмерла на кілька секунд.

Раніше вона б думала довше....... Набагато довше.

Перебирала всі можливі варіанти.

Уявляла, як це виглядатиме.

Зараз - ні.

Вона дістала свої улюблені світлі джинси.

Вільні, трохи потерті, зручні.

Потім - білу футболку.

Просту, без написів.

Провела рукою по полицях і витягнула тонкий світлий кардиган.

- Біля моря точно буде вітер, - тихо сказала вона.

Це було не про " образ".

Це було про комфорт.

Вона швидко переодягнулася з домашнього одягу в той, що щойно обрала.

Волосся зібрала в легкий хвіст, залишивши кілька пасм біля обличчя.( Вона дуже любила цей варіант зачіски) 

Подивилася на себе в  дзеркало.

Без ідеалу.

І цього разу не захотіла нічого змінювати як звикла це робити за " правилами" естетики.

- Нормально, - тихо сказала вона.

Мімі підійшла ближче і ткнулася носом у її руку

- Я ненадовго, -  сказала Христина, присідаючи поруч.

- Ти ж не образишся?

Мімі просто дивилася на неї.

- Я скоро. - додала вона тихіше.

Вона ще раз провела рукою по її голові і піднялася.

Телефон лежав на столі біля дзеркала.

Христина взяла його в руки.

На секунду затримала.

І поклала в сумку.

Без думки " треба щось зняти".

І спокійно вийшла з дому.

На вулиці було трохи вітряно.

Кардиган одразу став у ппригоді.

Одеса жила своїм звичним життям.

Христина йшла повільно.. Не поспішаючи.

Дорога до моря була знайомою.

Але сьогодні вона відчувалася інакше.

Коли вона підійшла ближче, море вже було видно.

І разом із ним - дві знайомі фігури.

Мирослава стояла ближче до води.

Жваво щось розповідала, навіть коли ще нікого з дівчат не було поруч. Ніби готувалася до розмови.

Пізніше вже прийшла Адель.

І встала поруч з Мирославою.

Спокійна.

Спостережлива.

Коли Христина вже підійшла зомсім ближче до моря, то ледь усміхнулася.

- Привіт, - сказала вона.

- Ну нарешті!!! - одразу відповіла Мирослава.

- Я вже думала, ти передумаєш.

- Я теж так думала, - чесно сказала Христина.

Адель усміхнулася. 

- Але ти тут.

- Я ТУТ, - повторила Христина.

Обійми були короткі.

Прості, не для естетичних кадрів.

Потім вони сіли ближче до води.

Перші хвилини там були трохи дивними.

Наче вони вже знайомі.

Але ще не звикли одна до одної поза екраном або на живих робочих зустрічах з серйозними обличчями.

- Я думала, буде більш ніяково, - сказала Мирослава.

- Я теж, - відповіла Христина.

Адель тихо додала:

- Але нормально.

І цього вистачало.

Розмова почалася сама.

Теми для неї якось самі знайшлися, і залишалося лише обрати, що перше почати обговорювати.

Тому, що варіантів для початку розмови було досить багато:

Про Чернігів.

Про їхню першу зустріч там.

Про ту саму робочу зустріч заради якої вони всі там зібралися і вперше побачилися та познайомилися. 

Про, те як кожна це прожила. Які емоції відчувала, під час зустрічі, під час конференцій які проводили головні організатори зустрічі.

- Мене після цього трохи накрило- сказала Мирослава.

- Я почала думати, що роблю недостатньо.

- Мене теж, - відповіла Христина.

- Але потім якось відпустило.

Адель кивнула.

- Я взагалі після приїзду на пару днів випала з життя.

Вітер став сильнішим.

Хвіилі билися об берег.

Христина подивилася вперед.

І раптом зрозуміла:

вона не думає, як виглядає.

Не думає, як це виглядатиме в кадрі.

Вона просто сидить.

Тут.

- Ти сьогодні щось знімаєш? - запитала Мирослава.

Христина похитала головою.

- Не знаю...... може трохи.

І вперше за довгий час це " може" не звучало як сумнів.

Сонце повільно опускалося.

Сонячне світло ставало м'якшим.

Вони говорили вже не тільки про блог.

Про життя.

Про втому.

Про дивні думки.

І коли вони вже всі починали по трохи збиратися додому, то Христина ще раз подивилася на море.

Потім дістала з сумочки телефон.

На секунду просто затримала його в руках, навіть не вмикаючи.

Але потім все ж таки розблокувала телефон і увімкнула камеру.

Кілька секунд.

Море.

Вітер.

Голоси поруч.

Вона вимкнула запис.

Подивилася.

Але це " подивилася" було не по десять разів для того щоб шукати якісь недоліки.

А просто подивитися.

І потім тихо сказала:

- Та нормально.

І цього разу це було не про відео.

А про неї.