Те, що залишаю для себе

Після зустрічі Христина не одразу вийшла на вулицю.

Вона ще кілька хвилин стояла біля будівлі, ніби не розуміла куди йти далі.

Люди розходилися.

Хтось обговорював почуте.

Хтось сміявся.

Хтось уже знімав stories.

Вона теж могла.

Сказати щось правильне.

Красиве.

Натхненне.

Але не зробила цього.

Христина повільно пішла вперед.

Без конкретного напрямку.

Просто йшла.

В голові все ще досі звучали ті фрази:

Про дисципліну.

Про статистику.

Про те, що треба " тримати рівень".

І вперше за весь час вона не заперечувала це.

Але й повністю погодитися не могла.

Вона зупинилася біля вітрини.маленького магазину.

Подивилася на своє відображення.

Та сама.

І ніби вже інша.

Я не хочу втрачати себе, - подумала вона раптом.

Ця думка юкла тихою.

Але дуже чесною.

Вона зайшла всередину.

Магазин був невеликий.

Спокійний.

Без зайвого шуму.

Її погляд одразу впав на полиці з блокнотами.

Христина провела пальцями по обкладинках.

Різні кольори.

Різні формати.

І зупинилася на одному.

Рожевому.

Простому.

Без написів.

Вона взяла його в руки.

І чомусь одразу зрозуміла - цей потрібен.

НЕ для контенту.

НЕ для планів.

ДЛЯ СЕБЕ.

Вона купила його і вийшла на вулицю.

Повітря було трохи теплішим, ніж зранку.

Або їй так здалося.

Христина сіла на лавку неподалік.

Відкрила блокнот.

Чиста сторінка.

Вона довго дивилася на неї.

Наче не знала, з чого почати.

А потім написала:

" Я не знаю, що зі мною відбувається".

І з цього моменту слова пішли самі.

Вона писала про страх.

Про сумніви.

Про те,що їй здається, ніби вона втратила той самий " свій стиль".

Про те,що її блог перестев бути легким.

Про те, що вона боїться стати " як всі".

І вперше за весь цей чвс вона не намагалася виглядати правильно.

Не підбирала слова.

Не думала, як це звучить.

Просто писала.

Коли вона закрила блокнот, стало тихіше.

Не ідеально.

Але легше.

І тоді з'явилася ще одна думка.

Я можу залишитися ще на кілька днів.

НЕ для роботи.

Для себе.

Без плану.

Без очікувань.

Просто спробувати знову відчути.

Христина повільно усміхнулася.

Вперше не " для камери".

Наступні два дні пройшли інакше.

Вона гуляла.

Дивилася.

Зупинялася там, де хотілося.

Іноді знімала.

Іноді - ні.

І вперше дозволиила собі не  думати:

" чи це достатньо красиво?"

Вона відкривала блокнот щоразу, коли відчувала, що починає накручувати себе.

І писала.

Замість того, щоб мовчати.

Чернігів не став для неї " ідеальним".

Але перестав бути чужим.

І цього було достатньо.

Коли настав день від'їзду, Христина вже не відчувала тієї різкої напруги.

Вона зібрала речі.

Закрила валізу.

Взяла блокнот.

І перед виходом на секунду зупинилася.

Я ще не розібралася в собі, - подумала вона.

Але вже не так гублюся.

І цього разу це відчувалося як крок вперед.

Не ідеальний.

А справжній.