Рівень, до якого треба дорости.

Ранок після прибуття почався незвично.

Христина прокинулася і кілька секунд просто лежала,, дивлячись у стелю.

Вона не одразу зрозуміла, де вона.

Не було звичного світла з вікна.

Не було знайомих звуків.

Не було відчуття дому.

Вона повільно сіла.

Озирнулася.

І тільки тоді все повернулося.

Чернігів.

Поїздка.

Співпраця.

Сьогодні була зустріч.

Та сама.

Заради якої вона сюди приїхала.

Христина провела рукою по волоссю і глибоко вдихнула.

Треба зібратись.

Вона підійшла до дзеркала.

Подивилася на себе.

Зовні все виглядало нормально.

Навіть добре.

Той самий образ.

Той самий стиль.

Той самий " естетичний вигляд".

Але всередені не було того самого відчуття.

Вона швидко зібралася.

Взяла телефон.

Вийшла.

До місця зустрічі було недалеко.

Близько 900 метрів.

Вона вирішила піти пішки.

Місто зранку було тихим.

Спокійним.

Занадто спокійним для неї.

Христина йшла і дивилася навколо.

Ловила себе на думці, що тут немає того самого " кадру", який вона завжди бачила в Одесі.

Немає тієї легкості.

Того світла.

Того настрою.

Вона автоматично дістала телефон.

Відкрила камеру.

Зробила коротке відео.

Кілька секунд дороги.

Будинки.

Ранок.

Зупинила запис.

Подивилася.

І одразу зрозуміла:

це не те.

Вона не видалила відео.

Але й не виклала.

Просто сховала телефон.

Біля будівлі вже були люди.

Невеликі групи.

Хтось сміявся.

Хтось активно щось обговорював.

Христина зупинилася на секунду.

Перед входом.

І вперше відчула це чітко:

"Я тут нікого не знаю."

Вона зайшла всередину.

Простір був світлий.

Сучасний.

Акуратний.

Але атмосфера була напруженою.

Не зовні.

Всередині.

Люди виглядали  впевнено.

Зібрано.

Наче всі точно знали, навіщо вони тут.

Христина сіла трохи осторонь.

Поклала телефон на стіл.

І просто почала слухати.

Хтось говорив про статистику.

Про охоплення.

Про цифри.

- Якщо падає активність - значить контент не працює, - впевнено сказала одна дівчина.

І ця фраза чомусь зачепила.

" А якщо в мене вже падає?"

Христина відвела погляд.

Інший голос.

- Треба постійність. Якщо ти зникаєш - тебе забувають.

Вона машинально стиснула пальці.

я ж зникала.........

Розмова продовжується.

Впевнено.

Чітко.

Без сумнівів.

- Контент - це не про настрій. Це про дисципліну.

Ця фраза прозвучала занадто різко.

Христина підняла погляд.

не про настрій?...

А як тоді?

Вона ж будувала свій блог зовсім інакше.

На відчуттях.

На моментах.

На житті.

А не на графіках і правилах.

Вона подивилася на людей навколо.

Вони записували.

Кивали.

Погоджувалися.

Наче це все було очевидно.

І тільки вона сиділа мовчки.

І раптом з'явилася думка, яку вона не хотіла визнавати:

" А якщо я просто не на цьому рівні?"

Христина повільно опустила погляд на стіл.

Телефон лежав поруч.

Вона могла зняти stories для вибраного " Робота. Зустрічі. Конференції."

Сказати щось.

Показати.

Але не зробила цього.

Бо не знала, що саме показувати.

 І головне - ким бути в цей момент.

Тиша всередині ставала все густішою.

Вона сиділа серед людей.

Але відчувала себе окремо.

І вперше за весь цей час ця думка прозвучала чітко:

" Я ніби тут..... але не зовсім своя."

Вона підняла погляд.

Подивилася навколо ще раз.

І тихо подумала:

можливо........ мені ще треба дорости до цього рівня.

Або....

це просто не моє?

І відповіді поки не було.