Не так, як уявлялось.

Потяг різко зупинився.

Христина не одразу піднялася.

Кілька секунд вона просто сиділа, дивлячись перед собою, ніби намагалася звикнути до думки, що вона вже приїхала.

Навколо почався рух.

Люди поспішали, діставали речі, говорили по телефону.

Шум повернувся занадто різко після нічної тиші.

Вона взяла валізу і повільно вийшла з вагона.

Повітря було іншим.

Холоднішим.

Сухішим.

Не таким, як вдома.

Христина вийшла з вокзалу і зупинилася.

Чернігів зустрів її стримано.

Без зайвого шуму.

Без тієї звичної метушні, до якої вона звикла в Одесі.

Вона оглянулась.

Станція.

Люди.

Рух.

Нічого особливого.

І думка з'явилася сама:

" І це воно?"

Не було відчуття початку чогось нового.

Не було хвилювання.

Навіть особливої цікавості не було.

Тільки дивна, тиха порожнеча.

Вона зробила кілька кроків вперед.

Місто виглядало звичайним.

Занадто звичайним.

В Одесі все було інакше.

Там навіть звичайний ранок міг стати кадром.

Світло, шум моря, випадкові деталі - усе складалося в ту саму естетику, яку вона так любила.

А тут.......

Наче нічого не складалося.

Христина автоматично дістала телефон.

Звичка.

Відкрити камеру.

Зняти щось.

Вона подивилась на екран.

Потім - навколо.

І не зняла нічого.

Вперше за довгий час їй не хотілося це показувати.

Вона викликала таксі.

Сіла біля вікна.

Місто повільно рухалося повз.

Будинки.

Дорога.

Люди.

Все виглядало нормально.

Але не її.

Вона дивилася у вікно і ловила себе на дивному відчутті:

ніби це не новий етап її життя,

а просто чуже місце, у якому вона випадково опинилася.

Телефон був у руці.

Мовчав.

 І вона теж.

Жодної stories.

Жодного відео.

Жодного " дивіться, де я.".

Наче цей момент не хотілося ділити ні з ким.

Коли машина зупинилася, Христина вийшла і подивилася на будівлю перед собою.

Звичайна.

Без деталей, за які можна зачіпитися.

Вона піднялася на поверх.

Відкрила двері.

Всередині було тихо.

Чисто.

Але порожньо.

Не через відсутність речей.

А через відсутність відчуття.

Вона поставила валізу біля стіни.

І не розпакувала її.

Просто сіла.

Кімната була незнайомою.

Повітря - чужим.

Тиша - іншою.

Христина провела рукою по волоссю і глибоко вдихнула.

Вона ж цього хотіла.

Правда ж?

Нова поїздка.

Нові можливості.

Новий рівень.

Але чомусь це не відчувалося як " крок вперед".

Скоріше як пауза.

Вона дістала телефон.

Довго дивилася на екран.

Потім відкрила камеру.

І знову не зняла нічого.

Натомість перевела камеру на себе.

Подивилася.

 І вперше за довгий час їй не сподобалося те, що вона бачить.

Не зовні.

Всередені.

І раптом з'явилася ще одна думка.

Тиха.

Але дуже чітка.

" Я хочу додому"

Вона повільно опустила телефон.

І додала вже майже пошепки, навіть не відкриваючи губ:

в Одесу......

І від цієї думки стало ще тихіше.

це не виглядає як життя, яке я показую......

І вперше ця фраза прозвучала не як сумнів.

А як правда.