Те, що вже не відмінити.

25 вересня

Ранок почався тихо.

Христина зробила каву і сіла за стіл з телефоном та блокнотом. Світло з вікна падало  на сторінки, де вже були записані їдеї для нового контенту.

Вона намагалася  працювати як завжди.

Виставила світло,  поставила камеру, зняла кілька кадрів для блогу.

Але щось постійно збивало ритм.

Мімі лежала поруч. Спокійна, уважна і чомусь надто тиха.

 Христина кілька разів ловила  себе на тому, що дивиться не в екран,  а неї.

Ніби перевіряє, чи все нормально.

І одразу відганяла цю думку.

26 вересня

Вона вийшла в місто.

Одеса була такою ж, як завжди: шумна, світла, жива.

Христина знімала звичні кадри - море,  каву, вулиці, людей.

Але цього разу вона  довше затримувалась у кожному місці. 

Наче намагалась щось запам'ятати .

Біля моря вона просто стояла.

Без камери.

Без stories.

Тільки хвилі і вітер.

27 вересня

Вдома вона знову відкрила блокнот.

Сторінки були заповнені лпанами, ідеями, думками, назвами для майбутніх відео.

Вона повільно перегортала їх,  поки не зупинилась.

І раптом між рядками рука сама дописала:

" З ким залишиться Мімі під час її поїздки?"

Вона завмерла.

Дивилась на цей рядок кілька секунд.

Потім просто закрила блокнот.

28 вепресня

Мімі ходила за ню по всьому будинку.

Куди б Христина не йшла - собака була поруч.

Вона сідала біля ніг, лягала поруч, дивилась в очі.

Христина іноді усміхалась і  гладила її.

Але двше, ніж зазвичай.

Наче запам'ятовувала дотик.