01.01.2067

Перший день нового року почався не з дзвонів і навіть не з молитви. Нас розбудили ще до світанку.

Було близько п'ятої ранку, коли сестра Марія торкнулася мого плеча й пошепки сказала, що благочинна збирає всіх молодих сестер у великій трапезній. Я майже не спала цієї ночі. Постійно думала про вчорашню появу Херувима і про те, як матінка-настоятелька разом із благочинною та старшими сестрами пішли в підземелля.

Не знаю, коли вони повернулися.

У трапезній було холодно. Нас зібралося багато, майже всі молодші сестри. Ніхто не розмовляв.

За довгим столом сиділа матінка-настоятелька. За одну ніч вона ніби постаріла на кілька років. Обличчя сіре, під очима темні кола, але сама трималася прямо. Поруч із нею стояв той старий чернець із чоловічого скиту, який прийшов до нас кілька днів тому. Ще там були двоє чоловіків у чорному. Я спочатку подумала, що це монахи, але їхній одяг був дивний. Чимось схожий на чернечий, а чимось — на військовий. У напівтемряві я не розгледіла.

Матінка нічого не сказала про вчорашнє.

Взагалі нічого.

Вона просто взяла аркуш паперу і почала читати імена.

Їх було п'ять.

Моє — друге.

Спочатку я навіть не зрозуміла, навіщо нас викликали. Потім матінка сказала, що нас відібрали для особливого послуху. Усім нам трохи за двадцять, усі здорові й достатньо сильні для дороги. Нас мають перевести до іншої обителі — гірського скиту, з яким кілька днів тому вдалося встановити зв'язок через аварійний приймач.

Там нас навчатимуть.

Матінка назвала це «вищим послухом і військовим вишколом».

Я досі не можу звикнути до цих слів.

Військовий вишкіл.

Для черниць.

Нам дали зовсім мало часу на збори. Наказали взяти теплий одяг, міцне взуття, трохи сухого хліба і флягу. Більше нічого. Я хотіла взяти ще кілька речей, але благочинна сказала залишити все зайве.

Блокнот я все одно забрала.

Не знаю навіщо. Просто не змогла залишити його в келії.

Марія плакала, поки я складала речі. Вона тримала мене за рукав і просила матінку взяти її теж. Казала, що ми з дитинства разом і що вона теж здорова. Матінка навіть не відповіла.

А благочинна сказала, що кожен має нести свій хрест.

Мені хотілося сказати їй щось дуже погане.

Не сказала.

… Нас вивели через маленьку хвіртку біля саду. Ту саму, яку вчора вирішили залишити для ченців та черниць з інших обителей.

Марія йшла за нами майже до самої хвіртки. Потім її зупинили.

Я навіть нормально з нею не попрощалася.

За стінами все таке саме мертве. Чорні дерева, сніг упереміш із попелом. Подекуди на снігу залишилися темні плями після того, що сталося біля воріт. Я намагалася на них не дивитися.

На нас чекали коні й кілька закритих саней.

Дивно. Ще зовсім недавно люди літали на Місяць, а сьогодні ми їдемо через зруйнований світ на конях.

Коли хвіртка зачинилася за нами, мені стало по-справжньому страшно.

До цього, що б не відбувалося, навколо все одно були стіни монастиря. Була Марія. Були діти. Була моя келія.

Тепер нічого цього немає.

Я не знаю, скільки триватиме дорога. Не знаю, що це за скит. Не знаю, хто ті двоє чоловіків. І не знаю, чого саме нас там навчатимуть.

Хоча останнє, мабуть, знаю.

Учора Херувим сказав, що ми повинні навчитися вбивати мисливців.

Я все життя вчилася не чинити зла.

А тепер мене везуть учитися вбивати.

Не знаю, що про це думати.