31.12.2066

Сьогодні ворота заварили остаточно. Зварювальні апарати гули пів дня, пропалюючи залізо, і тепер головний вхід став суцільною глухою стіною. Лише одну маленьку хвіртку з боку садів залишили напіввідкритою — тільки для того, щоб приймати ченців чи черниць із тих небагатьох обителей, що ще можуть вціліти й дістатися сюди…

… День видався напрочуд тихим. Наче після вчорашнього жаху світ втомився навіть кричати. Діти граються в трапезній, малеча вже менше плаче, звикаючи до тепла. А я весь день ходжу наче отруєна. Перед очима й досі стоїть той хлопчик дев'яти років, якого ми залишили вчора біля машини, бо він був «надто старим» для правил ігумені. Чи живий він? Чи встиг сховатися в підвал, чи його знайшли ті виродки? Це відчуття провини жалить гостріше за мороз. Я не можу помолитися — слова застрягають у горлі, бо яке ж це милосердя, коли ми самі зачинили двері перед дитиною?..

… Але справжній шок чекав на нас увечері.

Ми якраз закінчували вечірнє правило в кафоліконі, коли повітря раптом згустилося і заіскрилося. Без жодного звуку перед нами знову з'явився Херувим. Його чотири обличчя дивилися в різні боки одночасно, а від крил віяло неземним, холодним світлом. Ми всі попадали на коліна, затамувавши подих.

Він заговорив — його голос лунав не в тиші храму, а прямо в наших головах, гучно й важко. Херувим сказав, що ми тут не просто для порятунку. Ми — обрані. Ті самі праведні, які мають піднятися на боротьбу з демонами-мисливцями, що залили кров'ю землю. Монастир більше не є притулком для втечі, це військовий табір. Ми повинні обрати серед нас тих молодих сестер, які пройдуть навчання і вирушать за стіни — вчитися вбивати нечисть.

У храмі запала мертва тиша. Вбивати? Ми ж черниці, ми давали обітницю смирення, ми вміємо тільки молитися і доглядати за дітьми!..

… Ігуменя виступила вперед. Її обличчя не здригнулося ні на мить — ніби вона знала про це заздалегідь. Вона низько вклонилася Херувиму, а потім різко обернулася до нас. Строгим, крижаним наказом вона звеліла всім сестрам і дітям йти по келіях і лягати спати, заборонивши навіть згадувати про те, що тут сталося.

Ми покірно пішли, але я встигла помітити дещо дивне. Коли ми розходилися, матінка-настоятелька разом із благочинною та двома найстаршими черницями не пішли до спалень. Вони тихо прослизнули до потаємних дверей, що ведуть у давні підземелля під монастирем, куди ніхто з нас ніколи не спускався.

Сьогодні останній день цього року. За стінами — чорна, люта ніч і демони, а всередині наших стін починається щось набагато страшніше, ніж простий кінець світу.