30.12.2066

Сьогодні світ остаточно перетворився на пекло.

Ми сиділи в трапезній з малюками, коли назовні пролунав крик. Такий дикий і розривний, що в мене похололо в спині. Це була не просто мольба про допомогу — це був крик людини, за якою женеться сама смерть. Хтось із дівчаток затулив вуха й заплющив очі, а маленька Софійка заплакала.

Ми з сестрами кинулися до бійниць біля головних воріт. За товстим залізним муром, у брудному снігу, лежала жінка. Вона з останніх сил дерлася по каміню, б'ючи в двері кровоточащими кулаками, і кричала, щоб її впустили. Ми бачили її лише крізь вузьку щілину, але те, що гналося за нею... Господи, навіть у найстрашніших кошмарах я такого не уявляла… 

… Ми назвали їх «мисливці». Вони з'явилися з попелу позаду неї — істоти, в яких людське і звіряче злилося в одне жахітливе виродження. Налякані погляди псів, вивернуті суглоби, довгі руки з кігтями, що дерли мерзлу землю, і обличчя... якісь неприродні, схожі на перекошені маски людей, із яких проступає хижа звіриняча суть. Вони рухалися неймовірно швидко, немов розтікалися по землі…

… Жінка кричала про те, що вони вбивають усіх. У місті не залишилося нікого в живих — ні старих, ні дорослих, ні навіть тих дітей, яких ми не встигли забрати. Вони не просто вбивають, вони полюють заради забави.

Ми б'ємося в зачинені двері, сестра Марія вже хотіла кричати дядьку Василю, щоб відсунув засув, але в цей момент з'явилася благочинна. Її обличчя було білим як крейда, але в очах — ані краплі жалю. Вона відштовхнула нас від воріт і холодно сказала: «Нам заборонено відчиняти. Наказом ігумені стіни закриті назавжди».

За секунду за стіною пролунав страшний, нелюдський рик, а потім усе стихло. Залишився лише кривавий слід на снігу.

Згодом благочинна зібрала всіх сестер у храмі. Вона говорила чітко й жорстко, без жодних емоцій: ігуменя ухвалила остаточне рішення. Більше жодна жива душа не покине стіни монастиря. Жодних виїздів по дітей, жодних пошуків виживших. Ворота заварені наглухо. Назовні більше немає нікого, кому ми могли б допомогти, — лише демони, які чекають на нашу кров.

Ми стоїмо в темному храмі біля свічок, дивимося на суворі лики ікон, і я відчуваю, як затискається петля. Ми врятувалися від холоду, від голоду, від Серафимів. Але чи не стали ми бранцями у власній могилі?