29.12.2066

Сьогодні знову їздили до міста. Нас супроводжував лише старий водій дядько Василь і двоє послушників із чоловічого скиту, які прийшли до нас учора потайними стежками.

Місто зустріло нас мертвою тишею. У повітрі й досі висить їдкий запах гару та старого попелу. Ми шукали дітей, як і наказувала матінка — тільки зовсім маленьких. Заходили в темні підвали, де ще трималися люди. Коли ми з'явилися у своїх чорних мантіях і з обличчями, закритими вуалями, мами почали плакати. Вони простягали нам малюків не так від радості, як від відчаю — знали, що тут, за стінами монастиря, є їжа і тепло.

Але найважче було в самому кінці. Коли ми вже завантажували речі в кузов, до мене підбігла жінка. Вона тримала за руку хлопчика років десяти. Вона плакала, ставала на коліна в бруд і благала забрати хоча б його: «Він же зовсім дитина, йому тільки дев'ять! Він їсть зовсім мало, він допомагатиме!».

Я дивилася на цього хлопчика — він був брудний, з величезними, повними жаху очима, що дивилися прямо на мене — і серце розривалося на шматки. Я хотіла крикнути дядьку Василю, щоб садив його в машину. Але тут же згадала холодний, крижаний голос ігумені: «Тільки до семи років. Старші надто зіпсовані».

Я змусила себе відвести погляд. Мені довелося відсторонити її руки, сховавши власні тремтячі пальці в рукави. Я прошепотіла щось безглузде про те, що «такий закон», сіла в кабіну і зачинила двері. Дорогою назад я дивилася у вікно на чорні обгорілі дерева і плакала так тихо, щоб сестра Марія не почула.

Увечері малюки заснули швидко, стомлені дорогою. Вони плакали за мамами, але теплі ліжка й гаряча каша зробили своє. Сестри мовчки мили посуд у трапезній. Ніхто нічого не казав про сьогоднішній день.