27.12.2066

Сьогодні холод пробивається навіть крізь товсті стіни колишньої трапезної. Ми роздали дітям додаткові вовняні хустки й старі ряси, щоб закутати плечі. Малеча вже трохи звикла до нас, перестала лякатися чорного одягу і почала розказувати нове.

Сестра Катерина записала історію десятирічного Марка. У їхньому районі, коли зникло все, люди збилися в підземному паркінгу сучасного будинку. Вони намагалися підтримувати лад, ділилися консервами із запасів автошлюзів, але потім почався холод і брак кисню. Марко розповів, як дорослі плакали, коли згасли останні електронні табло і зник зв'язок зі сховищами в інших містах. Найстрашніше, за його словами, було не те, що темно, а те, що люди почали дико дивитися одне на одного. Коли зникли тварини, зникла й остання надія на те, що природа жива. А потім, коли з'явилися янголи - ті страшні, вогняні стовпи і багатоликі істоти - зв'язок обірвався остаточно. Декілька дорослих просто вибігли на поверхню в розпачі, і більше ніхто з них не повернувся. Маленька Софійка ж усе повторювала, що її улюблений кіт теж «заснув і не прокинувся», коли згасло світло, і ніякі батарейки вже не могли його врятувати. Слухаючи це, розумієш, наскільки штучним і крихким був їхній минулий світ, який розсипався від найменшого подиху невідомого…

… Але мої власні думки весь день крутилися не навколо дитячих спогадів, а навколо нашої мовчазної ігумені.

Після обіду, дочекавшись годинника, коли благочинна пішла на склади перевіряти запаси борошна, я знову вирушила до келії настоятельки. Я не могла більше мовчати. Минуло вже кілька днів після порятунку дітей, а в тому зруйнованому місті досі мерзнуть люди. Вони ховаються в підвалах і церквах.

Я постукала. Тиша. Потім з-за важких дубових дверей почувся сухий, позбавлений будь-яких емоцій голос: «Увійди».

Матінка-настоятелька сиділа під великим образом із зображенням Херувима, при світлі тьмяної лампадки. Її обличчя здавалося висіченим з каменю — ні теньку втоми, ні сумнівів. Я кинулася до неї, ледве стримуючи тремтіння в голосі, і знову почала благати послати когось до міста. Розповіла, що жінки переказували про інших виживших у підземках, що там діти й старі, що вони не виживуть самі у цьому новому мертвому світі.

Вона довго мовчала. Її пронизливий погляд зупинився на мені так важко, ніби вона зважувала не мої слова, а саму мою душу…

— Сестро, — тихо промовила вона, і в цьому голосі не було злості, була лише крижана, абсолютна незворушність. — Ти дивишся на руїни і бачиш лише страждання. А я бачу промисел. Господь очистив цей світ від гріха, гордині та технологічного ідолопоклонства. Він зберіг цей острів благодаті — наш монастир — і привів сюди тих немовлят, за яких ми маємо відповідати.

— Але ж там люди!.. — не витримала я, забувши про сувору чернечу субординацію. — Ми ж християни! Ми ж обіцяли милосердя!

— Милосердя буває різним, — перервала вона, і її очі блиснули холоним світлом. — Хто ми такі, щоб оскаржувати Його вибір? Ті, хто залишився за стінами — це минуле. Вони обрали свій шлях, покладаючись на свої машини, розумні будинки та залізо. Монастир не гумовий. Наші запаси обмежені, а благодать дається тим, хто виявив вірність у найтяжчу годину. Іди у свою келію, сестро, і молися за очищення своїх думок від сумнівів. Це найперший і найважчий твій послух.

… Я вийшла з її келії як оглушена. Стіни коридору здавалися занадто тісними, повітря - важким.