26.12.2066

Сьогодні мій перший повний день із дітьми. Матінка виділила нам під класи колишню трапезну для паломників - тут тепліше, ніж у келіях, хоча стіни все одно тягнуть вогкістю. Ми з сестрами Марією та Катериною намагалися навести тут хоч якийсь лад, розставили лавки. Дітей семеро. Найстаршому, Сашку, років дванадцять, а найменшій, Софійці, здається, зовсім недавно виповнилося три. Вона майже весь час мовчить і тиснеться до старших…

… Ми намагалися почати з абетки та молитви, але діти дивляться на нас так, ніби ми мешканці іншої планети. Можливо, так воно і є. Вони звикли до зовсім іншого світу - до голограм, автоматичних іграшок і штучного неба. А тепер їхній світ - це попіл і наші чорні вуалі.

Під час обіду Сашко розговорився. Те, що він розповідав, слухати страшніше за будь-який фільм жахів. Він казав, що в їхньому будинку «померли всі екрани» ще тоді, коли зникло світло. Батьки намагалися запустити генератор, але він лише задимився. А потім почалося найстрашніше - коли зникло небо. Сашко каже, що бачив, як люди на вулиці вистрибували з вікон висоток, бо в квартирах не було чому дихати, а ліфти стали металевими трунами. Вони думали, що це якась техногенна аварія, війна або теракт. Діти ховалися під ліжками, затуляючи вуха подушками, коли каміння почало пробивати дахи.

Але найбільше мене вразили розповіді про ті дні, коли зникли зорі та Місяць. Софійка заплакала і сказала, що «дядечки з телевізора кудись летіли на великій залізній птиці, а потім птиця лопнула, як мильна бульбашка, і зникла». Маленька дитяча свідомість зафіксувала глобальну катастрофу як страшну казку, яка виявилася реальністю. Коли ж прийшли вогняні стовпи - Серафими - діти бачили це крізь вибиті шибки підвалу. Вони думали, що горить сама земля, і що настав кінець світу. Вони не знали Книги Буття, вони знали лише те, що все навколо палає і розпадається.

Я дивлюся на їхні брудні обличчя, на те, як вони жадібно їдять хліб, і в мені знову підіймається той самий липкий сум, що й учора…

…Увечері, коли сестри вкладали малечу спати, я знову думала про тих людей, які залишилися в місті. У холодних підземках, серед руїн, заблоковані завалами та страхом. Минуло вже кілька днів. За ними ніхто не поїхав. Монастир великий, тут повно порожніх келій, тут є їжа, тепло, яке дав нам Херувим, і захист стін. Але матінка-настоятелька ніби забула про слова тієї жінки. Благочинна знову відмахнулася від мене, сказавши, що «у ігумені інші турботи, ми маємо дбати про тих, кого Господь уже привів до нашого двору».

Але хіба християнське милосердя має мати межі? Сидячи в тиші нашої келії при єдиній сальній свічці, я дивлюся на сплячу сестру Марію і запитую себе: чи дійсно ми тут праведні, якщо за високими стінами залишаються замерзати живі люди? Чи будуємо ми новий світ, чи просто заплющуємо очі на чужий біль, ховаючись за святими стінами? Відповіді немає.