Глава 6

Увесь день сфера пролежала в шафі, захована під стопкою чистої постільної білизни. Сама ж Поля, втомлена нічними пригодами, проспала до вечора. Благо татко з мамою також влаштували собі день байдикування і валялися в ліжку дивлячись телевізор й читаючи книжки. Звісно виділяючи час для сну між цими заняттями.
Близько дванадцятої, Поліна зібралась, не забувши покласти до рюкзака подарунок для свого нового друга. Намостила м'яких іграшок, щоб здавалось ніби то вона лежить в ліжку і промовивши закляття невидимості покинула дім. Сьогодні не було ані страху, ані тривог, а лише пречудовий настрій, наче вона йшла не на цвинтар, а в гості до друзів.
Коли відьма дібралась до місця, мешканці кладовища вже прокинулись і займались кожен своєю справою. Толясік вишукував на могилах чарочки з горілкою, бабці обговорювали усіх хто траплявся на очі, лише Пашку ніде не було видно.
-Доброї ночі бабусі,- Полінка звернулася до головних пліткарок, - підкажіть, будь ласка, де я можу знайти Пашку.
Літні жінки відсунулися якомога надалі від неї, наче від прокаженої. Дівчинка згадала про свою невідомість, і подумала що просто налякала їх.
-Не знаємо ми ні якого Пашку.- Не дуже привітно відповіла стара яка сиділа далі.
Чомусь вона не була для них невидима, й тому дівчинка продовжила.- Та знаєте. Це я дала йому це ім'я. Це хлопчик, який служив пажем. Згадали?
-С якого дідька, ти вирішила, що ми пристойні дами, взагалі будемо розмовляти з відьмою.- Фиркнула інша пліткарка.
Поля не стала відповідати на грубість, а розвернувшись пішла, отримавши в спину порцію не дуже приємних слів.
-Дивись, Михайлівна, яка фіфа.
-Ще молоко на губах не висохло, а вона у чаклунки лізе.
Полінка не надала значення словам пліткарок і продовжила пошуки друга, та зіткнулась з таким самим негативним ставленням до себе від інших привидів. Одні ховались від неї, другі шипіли та фиркали, як коти. Переполохав усе кладовище, чародійка так і не знайшла Пашку. Дякуючи богові, вона згадала про козака Середюка. Хоч і вважала його неприємним, та вибору не було. Спустившись до нього в склеп, побачила Сердюка на своєму місці, але вираз його обличчя був незадоволений.
-Чого, тобі треба?- Козак грубо запитав гостю.
-Ви мене не пам'ятаєте? Я вчора приходила до вас с Пашкою?
-Чудово пам'ятаю. Та якби я знав, що ти відьма, не став би вчора розмовляти. Та сьогодні не буду.
-Мені потрібен Паша, не можу ніде його знайти.- Наполягала дівчинка.- Я принесла його душу.
-Душу?- Не повірив своїм вухам запроданець.- Його душу?
-Так. Найсвітлішу душу, яку тільки можливо уявити. І тепер на нього чекає рай та спокій.
- Як тобі це вдалось? Слухай,- погляд Середюка став хитрий,- а чи не можеш ти й мою душу принести? А я тобі за це усі скарби віддам. У мене багато золота, ціла скриня. Такий важкий, що двоє кремезних чоловіків не в змозі його навіть з місця зрушити.
-Нема питань.- Блефувала Поля.- Тільки спочатку підкажіть де хлопець. Саме і переконаєтесь, що я не брешу.
-Він напевно біля могили своєї королеви сидить. Це в кінці цвинтаря.- Козак підскочив зі свого місця,- Підемо покажу.
Як і казав Середюк, Пашка був біля пам'ятника жінки, яка сиділа на троні, а її голова була прикрашена короною.
-Пашка,- закричала чародійка,- дивись що в мене є.- діставши з рюкзака кулястий контейнер, дівчинка відкрила його, вивільняючи душу.
Сяйво неймовірної сили освітило кладовище. Дорогою, козак Середюк, направо і наліво розповідав про відьму, яка принесла душу, тому зараз усі місцеві привиди мали можливість спостерігати цю красу. Душа підлетіла до Пашки, який, піднявшись, стояв як закам'янілий, не вірячи своїм очам. Деякий час душа так і висіла, чи то впізнаючи, чи то любуючись своїм власником. Потім сяйво спустилось до землі та увійшло в ноги привида. Пашка від задоволення закрив очі, а руки склавши долонями одну до одної, простягнув у гору. Сяйво неквапливо пройшло усе тіло, ніби споріднюючись з ним. Мешканці кладовища, як і Поліна, не відривали очей від дива. Душа вилетіла крізь руки та кинулася в небо. На якусь мить на цвинтарі стало світло ніби вдень, а потім душа зникла і все занурилося в темряву.
Пашка підбіг до своєї рятівниці, і хоча він не міг її обійняти, та все ж притулився до дівчинки, якомога ближче, своїм енергетичним тілом.
-Як я тобі вдячний, ти навіть уявити не можеш.- Хоча привиди не можуть плакати, та він міг, бо вже був не зовсім привидом. Сльози текли по його обличчю і губилися на атласній жилетці. - Дякую, дякую, дякую тобі. Ти найкраща у світі відьма. Я тебе кохаю більше навіть за мою улюблену королеву. Ти єдина хто відносився до мене як до рівного. Ти подарувала мені спочатку ім'я, а тепер і спокій.

Я буду вічно пам'ятати твою доброту і куди б я не потрапив, до раю чи до пекла, всюди й всім розповідатиму про тебе. Дякую.
Поля не стрималась і також сльозинка скотилася по її щоці. - Ти як ніхто гідний попасти до раю. І я рада, що доклала до цього зусиль. Дуже шкода, що ми не побачимось більше.
-Я ще сорок днів знаходитимуть на цвинтарі, тому приходь.
-Добре, я обов'язково забіжу.
Поля покидала кладовище під нечутні оплески привидів. Під найкращі авіації в їх житті
-Яка чудова дівчинка, така розумниця.- Почала свою пісню Петрівна.
-Згодна. Не то що інші, як вирядяться, спідниці короткі, аж труси видно, вії здоровенні наліплять, як у корів. А потім шукають пригод на свою п'яту точку.- Підтримала подругу Миколаївна
-А губи ти бачила. Якимось гімном накачають і ходять наче скажені гуски.
Біля моргу було темно, як і в самому приміщені не горіло жодного вікна, окрім тьмяної настільної лампи в охоронця. Поліна не відразу помітила знайомого їй паталогоанатома. Його чорна одежа робила свою справу, та й рухався він, не дивлячись на свою громіздку статуру, майже безшумно. Чоловік зиркнув по сторонах і розчинився в темряві.
Полінка знала куди зібрався цей пройдисвіт, звісно ж за новими душами. Порахував, про себе, до ста, відьма вийшла з під дерева, де ховалась, і через скляні двері заглянула в середину. Той самий дідусь-охоронець похропуючи міцно спав, поклавши голову прямо на стіл. Григорій, скоріше за все, підсипає йому снодійно, що б в того не виникало запитань, з приводу щоденних відлучень паталогоанатома. Не було сенсу ставати невидимою, бо тут жодної живої душі в будівлі більше не нема, а володар мертвих, як він себе називав, повернеться не раніше ніж за годину. Пройшовши повз охоронця, Поля піднялась вже знайомими сходинками та пройшовши коридором увійшла до кімнати для розтинів. Тільки з неї була можливість потрапити до морозильної камери. Поліна не сумнівалась, саме там Гриша тримає свою душу. Гранітний стіл і цього разу не пустував, на ньому лежало наступне тіло, накрите простирадлом. Це тільки в фільмах, воно чистеньке та напрасоване, тут же виглядало бридко, затерте до дір і усе у плямах старої крові. Обійшовши труп як надалі, Поліна дісталася дверей з надписом "Камера тривалого зберігання тіл". Мертвих ввозили та вивозили через неї на каталці, тому двері були широкі. Дівчинка повернула зігнуту металеву трубу, яка слугувала ручкою і потягнула. Двері хоча і важили багато, та все ж піддалися тендітній чародійці. На Поліну хлинуло морозяне повітря.
- Де Ти, багатостраждальна душа? Я пришла відпустити тебе на волю. Відгукнись.- У відповідь не пролунало ні звуку.
Морозильна камера складалась з п'яти рядів, по вісім комірок в кожному. Пофарбовані в багато шарів білої фарби дверцята, відрізнялись одна від одної лише цифрою. Більше в цьому приміщенні нічого не було, то й сховати свою душу паталогоанатом міг тільки в одній з них.
-Нічого не поробиш, ти зможеш.- Підбадьорила себе відьма і відкрила перші дверцята. Вона виявилась пусто, як і декілька наступних. І це не дивно, Поліна почала з верхніх в які не зовсім зручно засовувати трупи. Зате всі наступні виявились з померлими. Приходилося розстібати пакет, щоб впевнитися, що там саме тіло, а ні щось інше, і це здавалось найнеприємнішим з усього, хоча Поліна вже звикла до мертвих і не боялась їх. Просто деякі з тіл були сильно скалічені й це викликало нудоту. Добре хоч, завдяки низькій температурі, майже не смерділо. Десь після десятої комірки, відключилися будь-які емоції й відьма вже машинально відкривала наступну, розстібала блискавку, дивилась, застібувала і зачиняла дверцята. Порожніх ніш, в трьох середніх рядах не було, а ось в нижньому почали такі з'являтися і чім далі ти більше.
-І що ми шукаємо?
Почувши голос, Поля подивилася на стелю. Вона гадала це знов чийсь привід вирішив потеревенить з нею. Дівчина так захопилась, що не помітила як двері за її спиною відчинились і увійшов Григорій.
-Як я відразу не впізнав в тобі відьму?
-А як я відразу не здогадалась, що ти мрець.
-Не називай мене так. Я не мертвий?
-А чому ж від тебе смердить гірше ніж від усіх цих покійників разом узятих.- Дівчина прикрила ніс рукою.
-Що тобі треба?
-Звільнити одну грішну душу.- Поля помітила, як погляд паталогоанатома мимоволі впав на крайню праву комірку у нижньому ряду. - Ну звісно,- здогадалась вона,- це ж саме незручне місце, і мало кому прийде на думку лізти туди.
- Я тобі не дозволю цього зробити.- Гриша дістав руку з гаманця, в якій блиснув скальпель.- Відьом у мене на розтині ще не було.- Виставив холодну зброю поперед себе він пішов вперед.
Не встиг мрець зробити й пару кроків як його ціль зникла. Чоловік крутився в різні боки шукаючи Полю, яка стояла там де і була. Чаклунка лише промовила закляття і стала невидима. Паталогоанатом скаженів крутячись як дзиґа.- Де ти? Куди ти поділась? - В розпачі він махав рукою сподіваючись встромити скальпель у тіло жертви.- Відьмо, проявись. Відьмо, проявись.
Промовляючи цю фразу, Гриша марно сподівався, що відьма з'явиться.
Це працює лише в поєднанні з молитвою, коли смертна людина бажає знайти відьму. А він, по-перше, мрець, а по-друге, ні про яку молитву він не знав, та і якби й знав, прочитати її не зміг би.
Знаходитись в одній кімнаті з психом, який розмахує гострішим за бритву шматком металу, Поліні не хотілось. Про всяк випадок вона відійшла в інший кут, трохи далі від того місця, де стояла до цього.
-Відьмо, проявись.- Не здавався велетень.
Раптом одна з дверцят відчинилась, чім привернула увагу Григорія і той завмер. Слідом за першими відчинились другі дверцята, а потім треті, четверті, п'яті. Величезна голова смикалась в сторону кожної нової відкритої комірки й здавалося, ось-ось відвалиться. Поліні згадався виступ Сашка, на Хелловін, та як від його костюма відвалилася третя голова. Незважаючи, на зовсім не комічну ситуацію, в якій вона зараз опинилась, дівчинка не втрималась і засміялась, чим ще більше спантеличила патологоанатома. Він не знав в яку сторону кидалися, до дверцят які продовжували відчинятися одна за іншою, чи в порожнечу, звідки лунав сміх. Вирішив, що тільки зупинивши відьму це жахіття закінчиться, чоловік кинувся на голос. Як тільки він наблизився, реготання почулася геть з іншої сторони. Не дарма усі відьми не поважали живих мерців і Полінка зрозуміла чому. Паталогоанатом, як маленьке, дурненьке кошеня бігало з кутка в куток, в той час, як вона вже відкривала потрібні дверцята. На перший погляд, їй здалося що комірка порожня, бо в чародійки склалось уявлення, ніби усі души повинні сяяти, а тут було темно. Відьма навіть хотіла, перейти до наступних дверцят, але уважно придивившись, розгледіла, ледь помітне, тління. Лікар також це помітив і поспішив рятувати свою душу. Бідолашний не знав про сюрприз, який йому підготувала відьма. Він зміг зробити лише один крок, в бік чародійки, як перечепився і впав. Поліна на всяк випадок наклала закляття на його ноги й це спрацювало. Мерцю знадобилось раз п'ять шандарахнутися, об підлогу, щоб він допетрав і змінивши тактику поповз, наче гусінь.
Тримаючи колбу в руках, Полінка відмітила про себе яка ж чорна була душа у Григорія. Всі душі, які вона бачила до цього, виглядали зовсім по іншому. Згусток темного маслянистого диму, ось на що вона була схожа. Дівчинка відчула, як холодне зап'ястя стислося на її щиколотці.
- Віддай мені її.- Це скоріше нагадувало мольбу ніж погрозу.
Дивлячись на велетня, який валявся в її ногах і благав зжалитись, Полінка сповна відчула свою силу. Їй на якусь мить навіть стало його шкода, та згадавши як викрадача душ боялися мешканці цвинтаря та скільки він продав тих самих душ, які ще можливо було врятувати, усі сумніви зникли.
Як тільки відьма відкрила колбу, мрець завивши, наче поранений звір, почав кататися по підлозі. Коли ж чорна душа підлетіла до нього, скрутився в клубок і заплакав. Тільки но бувши двометровим монстром, що сіє страх, і в мить перетворився, в маленьку жалюгідну потвору.
Душа трохи повисівши над Гришею, також насолоджуючись перемогою над своїм катом, нарешті увійшла в нього. Не було не якого світла, як на кладовище, а лише тіло паталогоанатома билося в конвульсіях, поки душа не покинула його. Відразу після цього його м'язи почали зменшуватись, а шкіра змінила колір, на мертвецькій сірий. За мить перед Поліною лежала мумія.
-Бувай володар мертвих. Більше ти нікому не зашкодиш.- Переступивши рештки, чаклунка пішла.
Цілих три з половиною години знадобилося Поліні для того, щоб повідкривати усі контейнери та випустити ув'язнені душі. Світлячки спочатку хвилювались, але коли відьма, в подробицях, розповіла як здолала Гришу та який він був жалюгідний, перед тим як покинув світ живих, вони заспокоїлися й увесь час радісно кружляли над дівчиною.
Закінчивши з душами, Поля розпрощавшись зі світлячками та, нарешті, вирушила додому, де одразу завалилася на ліжко.
-Як же я втомилась.- Тільки но і встигла промовити вона, як провалилася у сон. Провалилася в прямому розумінні. Її ліжко ніби розділилося навпіл утворюючи діру. Ні вона не падала, а спускалась на білих простирадлах в глиб. Рух припинився Поліна відчула як запахло сирістю. Поля подивилась на прямокутник світла на горі, в якому з'явилося дві фігури. Хоч облич і не було видно, та Поля впізнала в них своїх батьків. Тато підтримував маму за талію. Поліна відчула мокрі крапельки на своєму обличчі, спочатку прийнявши їх за дощ. Але коли одна з них потрапила їй до рота, дівчинка за соленим присмаком, зрозуміла, що це сльози. Батьки оплакували її, але чому, вона ж жива, не розуміла Поля. Тато з мамою узяли кожен по пригорщі землі й кинули вниз. Сира глина боляче вдарила дівчину і вона закричала:"Я жива! Я не померла". На жаль її не чули, а землі ставало де далі більше. Вона потрапляла в очі, рот та вуха, а Полінка не могла поворушитися. Єдиною думкою у чародійки було чому її не поклали в труну, чи хоча б в якусь коробку, як мертву тваринку, перше ніж ховати. Від болю очі заплющилися, дихати стало важко, із-за ваги яка давила на грудну клітину. Поля хотіла на останок помолитися, та згадавши, що вона відьма, відмовилася від цієї думки.
Розплющивши очі, Поліна побачила Жулю. Кіт сидів на її груді не зводячи очей з дівчини.
-Нарешті, прокинулась. Понад годину чекаю. Я тебе навіть будив, але ти спиш наче мертва.
-Ти такий важкий став, треба тебе на дієту посадити.- Полінка зняла улюбленця з себе і посадила на подушку.
-Краще поговоримо про тебе, а не про мене. Зі мною все гаразд, а що з тобою відбувається останнім часом?
Дівчинка навіть не знала як відповісти. Чи було з нею все гаразд? Це як подивитися. Якщо крізь призму звичайної людини, то звичайно ні. Але ж вона і не зовсім звичайна, точніше сказати, зовсім не звичайна. Тоді навіщо жалітися? - Все добре.- Відповіла відьма.
-Я знаю, це не зовсім так. Розкажи мені. Може я тобі якусь пораду дам.
Звичайно Поліна не вірила в те, що кіт зможе їй допомогти, але дуже хотілось поділитися хоч з кимось, тому вона почала.- Як ти розумієш я відьма?
-Ти відьма? - Кіт зашипів, його шерсть стала дибки, а сам він вигнувся і зайняв бойову позицію.- Жартую я - побачивши перелякані очі власниці промовив Жульєн.- Звісно я знаю, що ти відьма, бо як би ми розмовляли.
-А ми розмовляємо?- Підскочила дівчина і схопилися за голову.
-Дуже смішно. Вирішила повернути жарт? Я на таке не ведуся.
-Та ну. А вигляд був наляканий.
-Це я від несподіванки. Продовжуй.
Полінка розповіла все в подробицях про події які відбулися з нею за останній час.
Кіт слухав не перебиваючи, а коли вона закінчила промовив.- Насичено.
-Це все, що ти скажеш?
-А чого ти від мене чекала?
-Якоїсь поради, як і обіцяв. Ти так все спокійно сприйняв, навіть не здивувався.
-Здивувався. Але я усього лише кіт.
-Вірно. Ти усього лише кіт. Пробач. Я просто не розумію, що мені з цим усім робити.
-Шукай.
-Що?
-Власницю щоденника. Тільки вона може дати відповідь.
-Ти гадаєш? А де її шукати.
-Розслабся. Не треба перенапружуватись. Довірся почуттям і подіям. Нехай все іде як іде.
-Ти гадаєш?
-Головне, чи зупинишся ти, чи ні.
-Напевно ні. Точно ні.
-Тоді подивись на події зі сторони, як спостерігач, а не учасник. Проаналізуй. Може щось на думку і спаде.
-Дякую, що ти в мене є, мій улюблений котик.- Поліна пригорнула Жулю до себе.
Жульєн все вірно сказав. Полю захлеснули емоції. Де поділись безпечність і пофігізм. Треба дати відпочинок мізками. Як тільки вона перестала думати про все, що пов'язане з магією, відразу згадала про Назара. В її думках він виглядав добрим і не асоціювався з тим нахабою який її діставав.
-Мабуть, я все ж піду, на день народження.- Для чогось, вголос сказала дівчина.
-Ти не наче як закохалась?- Хихикнув Жуля.
-Ти що? Ні в кого я не закохалась. Просто хочу розвіятись.
-Та невже? Увесь час були ворогами, а зараз раптом підеш до нього на день народження.
-Не такі ми вже й вороги були. Так дитяча неприязнь.
-Кого ти дуриш? По твоїх очах видно, вляпалася по самі вуха.
-Не вигадуй.
-Полька закохалась! Полька закохалась!- Кіт радісно почав стрибати по ліжку.
-Ще одне слово і не чекай смачненького.
-Мовчу. Там в холодильнику, до речі, є копчена курка. Мама вчора купила.- Тваринка муркочи терлась об руку господарки.
-А хіба котам копчене можна?
-Мені, можна, я ж не звичайний, а кіт-психотерапевт.
-Тоді інша справа.- На обличчі Полінки з'явилася посмішка. - Піди, нехай мама тобі крильце від курки дасть. Чи краще ніжку?
-Звичайно ніжку. Та боюсь вона буде проти.
-Ти скажеш, це гонорар за сеанс психотерапії.
-Та ну тебе.- Засмутився кіт.
-Отримаєш ти свою курку. Пішли.
-Звідки така щедрість?- Запитала Юля, побачивши, як дочка поклала Жульєну цілу ніжку, від копченої курки.
-Це винагорода.
-За що це?
-Жуля врятував мене від поганого настрою.
-Оце такої. Щастить котам, прийшов потерся і на тобі винагорода. Чому я кішкою не народилась?
-На й тобі.- Поля відломила другу ніжку в курки.- І тертися не потрібно.
-Дотепно.- Посміхнулась матуся.- До речі, що даруватимемо Назару?
-Я ще не вирішила чи піду.
-Обов'язково треба йти. Навіть, якщо він тобі не подобається, це жест ввічливості. Сама розумієш.
Поля була згодна. Насправді вона навіть зраділа, що в неї не нема вибору. До цього вона вагалась, а коли так, то треба підкоритися долі.
-Добрий ранок красуні.- Привітався татко увійшовши на кухню.
-Ми як раз обговорюємо подарунок.- Юля поставила на плиту пательню та увімкнула конфорку.
-Молодці. І що вирішили?
-Ми гадали ти підкажеш. Ви, яєшню чи омлет будете на сніданок?
-Я б омлет з'їла.- Зробила свій вибір Поля.
-Я також.- Чоловік підморгнув дочці.
Жінка вбила в глибоку миску шість яєць, додала сметану та дрібку солі й почала збивати.- Треба щось вагоме, все ж вісімнадцятиріччя.
-А що Назарів батько даруватиме? - В голові дівчини визрів план.
-Машину.
-Ого.- Виголосили одночасно мати з дочкою.
-Олег Сергійович мені всі вуха про неї прожужжав. Тільки дивиться, це таємниця і хлопець не повинен дізнатися про неї раніше потрібного.
-Може плейстейшен подаруємо? Він жалівся, що в нього четверта, а дуже хоче п'яту.
-Непогана ідея. Дорого і пристойно, та й ще хлопець зрадіє. Звісно не як авто, та все ж.- Господиня вилила яєчну суміш на пательню і та зашкварчала, а кімнату почав наповнювати приємний аромат.
-Я не проти.- Погодився Микита.- Сьогодні заїду куплю.
-Краще я. Мені все одно нема чім зайнятися.- Поліні не хотілося сидіти вдома, а похід до торговельного центру непоганий спосіб провести час.
-Як раз і собі подивишся, в чому йтимеш на свято. 
-Ти собі теж щось придбати хотіла?
-Ні, в мене і так повно суконь які я всього одного разу вдягала.
-Гаразд, тоді я Іринці зателефоную.
-Добре.- Юля розклала запашний омлет по тарілках.- Я якраз сьогодні хотіла пиріжечків напекти. А з ними пів дня потрібно возитись. З якою начинкою бажаєте?
-Я з капустою.- Облизнувся татко.
-А я з картоплею.
-Ну звісно. Ви не міняєте своїх вподобань. Тоді я ще й з вишнею зроблю.- Юлія більше полюбляла солоденькі пиріжечки.- Наступного разу й не питатиму.
Іра вже чекала біля торговельного центру, коли Поля підійшла.
-Привіт!- Полінка обняла подругу.
-Привіт. Я вже скучила за тобою. Ми останнім часом так рідко бачимось.
-Так це ж в тебе кохання та побачення і все таке.
-Так, звісно ти маєш рацію. Але скажу тобі, це прикольно.- Ірка підстрибнула від радощів.- Ми постійно з Сашком кудись ходимо, щось робимо разом. А коли не зустрічаємось передзвонюємось, або надсилаємо один одному приємні повідомлення. Уявляєш, він сподобався моїй мамі.
-Ти їх вже познайомила?
- Мама хвилювалась, з ким я провожу постійно час, тому наполягла на зустрічі. Ти ж знаєш Сашку, він прийшов такий елегантний, з букетом квітів і мамине серце розтануло.
Почувши слово елегантний, Поліна згадала Назара. Її однокласник звичайно міг гарно вдягнутися і зіграти роль, але в Назара елегантність в крові.