ГЛАВА 4

" Як же довго плине час коли ти обмежена в русі. Справи, які раніше тобі здавались звичайними, зараз недоступні. Єдиним чим я здатна була займатись, останні два з половиною місяці, так це читати, або витріщатись у вікно. Мій перелом виявився набагато складнішим, ніж здавався спочатку. Після удару одна з кісток змістилась, а травматолог не побачив це і наклав гіпс. Через три тижні коли нога зрослась, інший лікар помітив помилку колеги, і кістку прийшлося ламати знову.
Таким чином, я залишалась заручницею гіпсу та ліжка так довго. Єдине чому я раділа, так це тому, що не потрібно ходити до школи. Кожного дня до мене приходили однокласники, приносячи окрім домашнього завдання, хоч якесь різноманіття в моє нудне життя. Раз на тиждень з'являвся хтось з вчителів, для перевірки моїх знань та допомоги, якщо я в чомусь не розібралась самостійно.
Я не намагалась бути відмінницею тому не витрачала багато часу на уроки, чого не скажеш про вивчення магії. Тут я одержима. І не даремно, бо до іспиту залишилось менше, ніж два тижні. Я не можу його не здати, тому, бо не уявляю своє життя без чаклунства. Відчуваю себе відьмою з голови до ніг.

Вже завтра знімуть гіпс і буде час трохи розробити ногу. Вас, мабуть, турбує питання, а чому я не скористалася одним із заклять і не вилікуватись за п'ять хвилин. На жаль зцілення ми будемо вивчати на другій сходинці школи магії. Я хотіла попросити допомоги в моєї знайомої відьми, але дома її не виявилося, хоч мама і заходила, за моїм проханням, до неї декілька разів. Скоріше за все поїхала кудись в теплі краї, до моря. Відьми можуть собі дозволити не працювати й жити як заманеться. Колись і я зможу.
Взявши підручник з магії, я зручно вмостилась біля вікна. На вулиці пролітали поодинокі сніжинки. В цьому році це був перший натяк на сніг, хоча до нового року залишилось менше, ніж місяць. Як же швидко пливе час. Ніби я тільки вчора, зламала ногу. До речі, повернувшись додому з лікарні, підручник, який я не могла знайти, лежав прямо посеред ліжка. І ще, весь час, в той злощасний день, Хвостик був вдома. З його розповіді, я бігала по кімнаті як навіжена, розкриваючи рот, але не видавала жодного звуку. Потім я, незрозуміло навіщо, закрила кватирку на засувку і вибігла з дому. Як він не кричав мені у слід, з мого боку не було жодної реакції.
Наступного дня мама вирішила провітрити в моїй кімнаті й більчонок вибрався на вулицю. Прослідивши за нею, Хвостик добрався до лікарні. В середину він побоявся заходити, тому стрибав з одного підвіконня на інше, поки не знайшов мене. На щастя в палаті я знаходилась сама і він міг приходити майже в будь-який час.
Ми багато разів обговорювали, та пояснень, тим дивним подіям, так і не знайшли. Хвостик, щось відчуваючи, дуже хвилювався за мене. І він мав рацію, але чому саме, я дізнаюся згодом, а зараз, не придаючи минулому особливого значення, я була абсолютно спокійна.
Перше, що я зробила коли мені зняли гіпс, так це без зупинки чухала ногу. Хто ніколи нічого не ламав собі, той не зрозуміє, як же це класно. Знаходячись під гіпсом кінцівка пітніла, і тому неймовірно чухалась. Звичайно, є можливість залізти чимось довгим і тоненьким, але це не те. Зупинилась я коли моя, схудла та атрофована нога, стала вся червоною від слідів нігтів.
Спочатку я ледве ступала на ногу і зовсім не могла обійтись без милиць. Але за тиждень наполегливих тренувань, хоч і неквапливо та не дуже впевнено, але рухалась самостійно. Мене стримувало почуття того, що нога не витримає і зламається, якщо я перевантажу її. Все одно, це був великий стрибок, від людини, яка майже завжди сидить вдома, до тої яка, вільна наче птах, хоч і кульгавий на одне крило.
Я не брала щоденник до рук с часу аварії. Частково від того, що весь час витрачала на навчання, а частково просто не було про що писати. Моя старанність зіграла зі мною злий жарт. Чім більше я вивчала, тим менше була впевнена, що хоч щось запам'ятала. Чесно кажучи, в голові була така каша. Від цього я панікувала та знову сідала за підручник. З ним я засинала і прокидалась, й навіть їла не випускаючи його з рук.
І ось настав день який покаже, наскільки наполегливо я вчилась, і чи складу іспит. Як то кажуть, день ікс. Хоча в моєму випадку ніч ікс, бо саме темний час доби, найсприятливіший для відьом. Ніч напередодні Різдва, з давнини, вважалася часом, коли вся нечисть виходить зовні, а відьми, незалежно від того біла вона чи чорна, також належать до потойбічного світу. З настанням темряви й до сходу сонця люди намагалися без потреби не виходити з дому і триматися якомога більшими групами. Але знаходилися сміливці, які на самоті йшли до лісу, показуючи усім своїм виглядом, що не вірять у всю цю маячню, і тому не бояться. Мало хто бачив їх після цього, а якщо хтось із відчайдух і повертався додому, то несповна розуму і не в змозі вимовити бодай одне слово до кінця життя.
Ті часи минули, і зараз вже майже ніхто не вірить в потойбічне, тому й не мають страху. Сьогодні Відьми, аби уберегти себе, від цікавих, накладають закляття на ту ділянку, де проводиться шабаш. Людина, яка наближається до цього місця, починає відчувати себе недобре. Спочатку, незрозумілим для рушника, внутрішнім дискомфортом і нападом тривоги. Людині хочеться розвернутися і йти геть від клятого місця. Якщо ж це не зупиняє, то далі навалюється втома, болять ноги та голова. Рідко хто йде далі, та бували й такі. Тоді для цих відчайдух, застосовувались більш радикальні методи. Невідомо звідки, находила хмара і починав лити дощ. Та не звичайний, а холодний, не зважаючи на погоду та пору року. Мандрівник промокав до нитки, замерзав і біг геть в іншу сторону. Або рій бджіл чи зграя диких собак, накидалися на людину, не даючи йому пройти далі. На відмінність від старих часів, зараз, на щастя, ніхто не помирав. Раніше відьми робили все, щоб звичайні смертні боялися їх. Зараз же вони намагаються бути непомітними для навколишніх. Насправді це краще. Страх невідомого штовхав людей до відчайдушних вчинків. Вони палили відьом на вогнищі, не розбираючи, біла вона чи чорна. Дуже часто жертвами ставали, взагалі, непричетні до магії, дівчата. Навіть не знаю, чи наважилась би я тоді стати відьмою. Скоріше все ж так, але добре, що ті часи у минулому.
Підходячи до замку я була приємно здивована. Все дуже відрізнялося від минулого разу. Посередині двору стояла величезна ялинка, і хоч вона була прикрашена висушеними жабами та кажанами, а з її верхівки спостерігав за всіма рогатий череп козла, все одно вона додавала святкового настрою. Поодаль від зеленої красуні горіли багаття, на яких готувалась їжа. Тут кипіли казани зі стравами, аромат яких зводив з розуму і викликав шалене бажання їсти. Над найбільшим багаттям, на вертелі, висіла ціла туша бика. Двоє симпатичних хлопців, без зупину крутили ручки, забезпечуючи м'ясу апетитну скоринку та рівномірне просмаження. Усміхнені парубки, не відриваючись від своєї роботи, низько кланялись усім хто проходив повз. Ті хто бачив їх вперше, не могли відірвати погляду від чарівної усмішки, та треба лише опустити очі й відкривалась неприємна картина. Волохаті ноги, з ратицями замість ступнів. Милі, як здавалося, хлопці, виявились бісами і їх тут було безліч.
Чорти найнижчі створіння в ієрархії нечистої сили, тому саме вони сьогодні виконували функцію обслуговчого персоналу. Звісно, є ще нижчі в ланці, такі як повсталі мерці, привиди або відьми, яких позбавили права чаклувати. Але їх на цей захід не пускали. За цим слідкували винюхувачі. Дивні створіння, на вигляд схожі на лисиць, тільки замість звичайного носа дві величезних діри, через які вони, з неприємним шумом, що нагадувало хрюкання, втягували велику кількість повітря, уловлюючи найдрібніші запахи. Як тільки тварини знаходили нелегала, підіймали неймовірний галас, на який прибігали біси-охоронці з вогняними вилами. Далі починалась шоу, подивитись яке поспішали й ті хто ніколи його не бачив, і ті для кого це було звичним видовищем. Охоронці взявши в коло порушника штрикали його вилами. Спочатку не сильно, викликаючи у жертви, скоріше, страх ніж біль, та згодом все мінялось. Завдавати мук іншим, для чортів була їх улюблена робота, якою вони займались сторіччями й жертви сповна відчували це на собі, проходячи сім кіл пекла. Хоча всі знали про такі тортури, але кожен рік знаходилися відчайдухи, які, не зважаючи на ризики, пробиралися на захід. Вони знали, що в них мало шансів не бути викритими, та жага приєднатися до спільноти відьом, штовхала їх на цей безнадійний вчинок. Скоріше за все ними рухало бажання відчути себе часткою обраних. Чи залишившись непоміченим, довести самому собі, що вони розумніше й хитріше, ніж усі ці пихаті чародійки.
Для мене все, що тут відбувалось, не було дуже дивним. Хоча я ніколи наживо і не бачила, та моя знайома відьма дуже яскраво, в дрібніших подробицях, розповідала мені. На кого таке дійство справило враження, так це на Хвостика. Ще дома більчонок несамовито радів походу, та тепер його завзятість танула з кожною хвилиною.
Побачивши осторонь композицію з каменів, я підійшла ближче щоб роздивитися. В центрі стояв величезний валун, розміром з одноповерховий будинок, а навколо нього дванадцять, в декілька разів менших. На них виднілися багрові плями. Ця споруда слугувала вівтарем, для жертвоприношення. Кожен із малих каменів символізував один з місяців року. На ньому обезголовлювали півня, задобрюючи гарячою кров'ю. На великому валуні приносили жертву новому року, вбиваючи дорослого козла, якому як раз виповнювався рік. Після цього на вівтар виносилося новонароджене козеня та обмазувалось кров'ю вбитого. Мала тваринка не розуміла, що цілий рік за ним будуть доглядати, наче за немовлям з королівської сім'ї, а потім його чекає доля попередника.
Почувши мою розповідь про вівтар і знущання з живих створінь, у Хвостика зовсім погіршився настрій і він сховався у моєму капюшоні. Я любила тварин і мені їх було шкода, та все ж розуміла, що ніяк не можу на це вплинути, тому змирилась.
Людей, хоча, навряд, це відповідна назва, скоріше відьом та створінь, ставало дедалі більше. Пропорційно й у Винюхувачів роботи прибавлялося. Вони шниряли туди сюди, майстерно маневруючи між ніг та ратиць.
Я побачила дівчат з якими складала вступний іспит й попрямувала до них. Майбутні відьми спостерігали за дійством, яке відбувалося на подвір'ї, з висоти, стоячі на сходинках, що вели до будівлі.
- Вітаю вас чародійки.- привіталась я, та у відповідь не почувши жодної відповіді не стала цим заморочуватись, згадавши першу нашу зустріч, на якій відбулося майже те саме. Ставши поруч з усіма, мовчки роздивлялась присутніх. Сьогодні, окрім знайомих мені дівчат була новенька, якої я не бачила раніше. Зазвичай я не оцінюю людей з першого погляду, не впізнав їх ближче, а особливо по зовнішньому вигляду. Однак незнайомка одразу викликала в мене негативні відчуття. Дівчина була товстою, з непривабливим жаб'ячим обличчям. Та не це відштовхувало, а її погляд. Вона дивилась на всіх зі зневагою, як на непотріб. В погляді ж який жабоподібна подарувала мені, явно, читалась ненависть. Я дивилась їй прямо в очі, шукаючи відповідь на таку поведінку.
- Що ти витріщилась на мене? - Грубо запитала товстуха.- Краще насолоджуйся дійством. Ти його бачиш востаннє. Недовідьма.
- Ти чого така злюща? Сьогодні на болоті були несвіжі п'явки? - Я вирішила не залишатися в боргу та гідно відповіла хамці. Та зрозуміла натяк і від злості надула щоки, чим стала ще більше схожа на жабу. В цьому конфлікті мене здивувала реакція дівчат. Інші б, після моїх слів, почали б реготати, а вони навпаки перелякалися й потупивши погляд, боялися рухнутись.
- Ти відповіси за свої слова.- Пирскнула новенька й пішла до будівлі школи.
- Якась дивна. Сама, перша почала, а потім ще й ображається. - Констатувала я, коли жаба зникла, а дівчата видихнули з полегшенням.- Хто вона така й звідки узялася? Щось я її не бачила попереднього разу.
Дівчата не вимовили ані слова.
- Чого ви її так злякались? Ви ж майбутні відьми. Якщо будете боятися кожної нахаби, то, мабуть, і не станете чародійками. - Психанула я.
- Ти навіть не уявляєш з ким зв'язалась. Тобі не позаздриш.- Подала голос сама смілива.
- Може поясниш.- В мене вже уривався терпець.
- Вона онучка нашої головної відьми.
Тепер мені стало зрозуміло, чому цій жабі не потрібно було складати вступний іспит, та напевно і сьогодні не доведеться. Ось звідки в ній стільки зневаги до інших учениць. Бувши під опікою головної відьми, можна багато чого собі дозволити. Тільки з чого це вона на мене в'їлась?
- Якщо вона поскаржиться, тобі важко бути скласти іспит. - Ледве чутно промовила інша дівчина, яка до цього мовчала.
Вона права, та тільки, все одно, в приймальній комісії тринадцять відьом й кожна віддає свій голос за чи проти. Якщо в тебе більшість, то ти здав. І не важливо за кого головна відьма, важливо кількість які проголосують за тебе. Взагалі-то вона не головна, а та що головує. Всі інші дванадцять відьом не менше поважні й сильні в чаклунстві. Зважаючи на все це, я не надала значення словам дівчини.
Свято набирало обертів. У дворі з'явились Роми, або їх ще називають циганами. Чоловіки виряджені в картаті сорочки та чорні штани, а жінки в блузки з мільйонами рюшів та довгі широченні спідниці. Вся чоловіча половина грала на музичних інструментах. У старших були гітара або баян, ті що молодші мали скрипки, а малечі дістались бубни. Жіноча ж частина пританцьовувала, метляючи під музику спідницями. А ось співали всі, не зважаючи на стать та вік. Хоча не всі. Був в їх циганській трупі єдиний учасник, який лише танцював, і то робив це не дуже вправно. Мабуть, ви вже здогадались, це ведмідь. Так, справжній, величезний клишоногий. Тварина стоячи на задніх лапах кружлялась навколо себе.
 З появою таких артистів все навколо ніби ожило і чорно-біле свято стало кольоровим. Дехто пускався в танок з ромами, дехто підспівував і навіть біси відбивали ратицями в такт музики. Напевно вас здивує присутність циган серед чаклунів, та я запевняю вас, що в цьому нема нічого дивного. Їхні жінки й сами вміють чаклувати, але зовсім трошечки. Вони можуть забалакати так, що людина забуває як її звуть і віддає все цінне. Ще вміють гадати, передбачаючи долю. Але не дуже точно й не на далеке майбутнє. Все інше їм заборонено, та вони іншого і не вміють.
На жаль, мені треба було йти, бо нас погукали. Наш іспит хвилював і був важливим лише для нас, а для всіх інших свято продовжувалося.
Ми з дівчатами не дуже радісні попленталися по сходах. Я йшла остання і коли вже майже увійшла в середину, чиїсь руки смикнули мене.
По інерції, роблячи кроки назад, я ледве не впала, втративши рівновагу, але ті самі руки не дали мені це зробити.
- О, привіт.- Зраділа я, коли побачила Олену.- Ти також тут?
- Слухай мене уважно.- Не поділяючи моєї радості почала відьма.- Я гадаю, тобі може загрожувати небезпека. Не знаю яка, та від кого, але точно це відьма. Комусь ти сильно не сподобалась.
-Не хвилюйся, все буде гаразд.
- Мабуть, ти мене не зрозуміла.- Олена потрясла мене.- Це не жарт. Ти в смертельній небезпеці, тому будь дуже обережна.
-Гаразд.- Заспокоїла я.- Піду, бо запізнюсь на іспит.
- Прошу тебе, не ігноруй мої слова.- Вже в спину благала відьма.
Я ледве встигла забігти до зали й відразу за мною зачинилися двері. Хоча ніхто ніякого замка не замикав, та увійти чи вийти через ці двері більше не міг ніхто. На них наклали закляття і воно було надійніше за надійніший англійський механізм. Зроблено це не для того, щоб ми не могли втекти з іспиту, а щоб допитливі цигани чи хтось інший, не зміг підслухати закляття.
-Вітаю вас юні леді.- Цього разу слово мала не найстаріша відьма, а інша. І як здалося мені, вона була білою.- В цей великий святковий день вирішується ваша доля. Сьогодні стане зрозуміло чи гідні ви стати відьмами, чи будете навіки вигнані, з цього чудового світу чаклунів і магів. Той хто гарно складе іспит і перейде на другу сходинку, вже не ніколи не буде виключений зі школи, та отримає звання Чародійки та нашу повагу. Тож почнемо.
Першим завданням була хованка. Одній з нас треба сховати будь-що, будь-де, а інші повинні це знайти. Нам давалось десять хвилин на то щоб сховати. На першій погляд здавалося куди ще простіше, зроби його невидимим та й усе. Але з відьмами, хоч і не дуже досвідченими, таке не пройде. І в цьому впевнились більша частина дівчат. Їхні об'єкти схову знайшли дуже швидко і це виглядало настільки по дитячому, що навіть писати про це не буду. На що нам знадобилося час, так це на павука, який, був дуже швидкий та постійно міняв своє місце знаходження. Учениця, яка його сховала вже майже святкувала свою перемогу, та онучка головної відьми, якимось чином знайшла комаху. Звісно, кому ж її знайти, як не Жабі. Наступною ховала саме вона.
Зненацька в залі почало сипатись пожовкле листя. Його ставало все більше й більше і незабаром уся підлога вкрилась жовто-червоно-помаранчевим килимом. Повітря наповнилося запахом осені.
То, що Жаба сховала листок, я навіть не мала сумніву, але знайти його, серед тисяч інших, складно.
Дівчата за допомогою заклять намагались знайти, та все було марно. Я ж пішла іншим шляхом. Поки Жаба відволіклась на інших, я залізла в її думки, де виразно побачила те, що усі шукали. Маленьке вербове листячко. Окрім тисяч клинових, дубових, осинових, воно було таке єдине, та ще й зеленого кольору. Власниця боялася сама його загубити, тому й зробила іншого кольору.
Згадавши як Жаба нечемно поводилась, я вирішила її трохи принизити. Я не стала сама забирати знахідку, а заблокувавши свідомість й волю онучки старої, змусила її саму підняти листячко з купи мотлоху. Чим вище воно підіймалось, тим сильніше трусило Жабу. Вона намагалась чинити опір моїм чарам, та марно.
Присутні не зводили очей з відьми початківця, яка билася в лихоманці, аж доки не з'явилося зелене листячко. Пролетівши перед обличчями шокованих чарівниць, листячко приземлилося, точно мені, на долоні. І як тільки торкнулося шкіри, жаб'яче тремтіння припинилось.
Таких овацій я не очікувала. Мені аплодували не тільки дівчата, а й досвідчені чаклунки.
- Досить вже! Ми не на концерті, щоб так виказувати емоції.- Стара відьма зі злістю дивилась на мене. Її слова подіяли як наказ і за мить в залі стало тихо.- Продовжуйте іспит.
Настала моя черга ховати. Я відчула як в мій мозок намагаються залізти з усіх сторін. Дівчатка вирішили скористатися моїм же методом. Я була готова до цього, хоч це виявилось важче, ніж  я очікувала. Стримувати декілька одночасних атак на мозок не легко. По черзі, я почала роздавати, дівчатам, хибні думки, направляючи їх пошуки в потрібному мені напрямку. Я не поспішала викинути Жабу з моєї голови, залишив її на останок. Не зважаючи, що цього разу вона мене намагалась підкорити, та смикало все одне її. Я не докладала особливих зусиль, стримуючи її від моїх справжніх думок. Її потуги, схожі на легеньке лоскотання, десь у черепній коробці. Воно, навіть, доставляло приємні відчуття.
Я стояла й насолоджувалась, доки не відчула ніби в мій мозок встромили дриль й намотують усі звивини на свердло. Нестерпний біль скував мене як морально, так і Фізично. В моїй голові знаходився ще хтось, окрім Жаби, але хто саме, не зрозуміло. Мені хотілось одного, закінчення болю. Не в змозі більше терпіти я віддала інформацію і Жаба, з задоволеним лицем кинулися до графина з водою, який стояв на столі, де засідали відьми.
Ох, як же рано раділа вона. Знайти у повнесенькому графині краплю води, яка не чим не відрізняється від тисяч інших, завдання не із легких. Дурепа крутила ємність, не розуміючи як діяти далі. В її голові й так було небагато розумних ідей, а я ще туди накидувала своїх безглуздих. Наприклад: випити воду чи вилити її на підлогу. Був навіть варіант помити нею голову.
Невдовзі мене викинули з тої пустої голови. Це була справа рук тої самої людини, яка свердлила мені мозок. А хто вона, я гадаю ви здогадались.
Графин в жаб'ячих руках, хоча правильніше лапах, чи що там у жаб, почав закипати, а вода випаровуватися. Які ж вони зі своєю бабцею наївні, гадали коли вся вода випариться, моя крапелька чомусь ні. Та сталося, не так, як гадалося. Уся рідина перетворилась на пару, залишивши графин порожнім. Присутні дивились як пара підіймається до гори, а час на пошуки підходив кінцю.
Як тільки минула остання секунда, я видихнула, а дівчата почали плескати мене по плечах вітаючи.
- Не поспішайте з вітаннями.- Стара ледве стримувалась.- Нехай покаже де ж була її крапля.
- Авжеж.- Я з посмішкою підійшла до столу і підняла кришку, якою був накритий графин. На його внутрішній стороні висіла одна єдина крапелька води. Все було просто, я в думках сказала Жабі та її бабці, що крапля в графині, що так і було, доки онучка не витягла кришку, разом з якою моя крапелька залишила посудину. Жаба так поспішала, що не звернула на неї уваги.
Далі йшла нудна частина іспиту. Кожна з відьом питала в нас будь-яке закляття, яке ми мали показати в дії. Наприклад якщо це закляття з руху предмета, то той самий предмет мав рухатись бездоганно, і не важливо наскільки він важкий чи великий, ти повинен переміщувати його, ніби це пір'ячко. На відміну від мене, в деяких з дівчат, виникали складнощі. Одна не змогла викликати грозу. У неї блискавки виходили якісь тоненькі, і звук вони видавали, який не зміг би налякати навіть немовля. Друга ледве згадала закляття, щоб перетворитись в мишеня, а ось повернутися назад так і не змогла. Добре хоч відьми її пожаліли та допомогли, та на результат іспиту це дуже вплинуло.
Я ж не готувалась до іспиту, я вчилась бути відьмою. Прийнявши своє нове життя, як єдине можливе для мене, я марила закляттями. Я більше не гралась з подругами, за що вони авжеж ображались. Та марнувати час я не мала права. Кожна буква закляття вкарбувалася в моїй голові, а вміння відшліфовані до досконалості. Ще використовуючи одне закляття, я додавала до нього інше й отримувала приголомшливий результат.
Наприклад: переді мною стояло завдання непомітно зняти капелюх з відьми викладача, я завмерла, ніби все забула. Я стояла як бовдур з переляканим лицем, губами перебираючи забуте закляття. Відьма вже втрачала терпіння, аж раптом її погукали. Повернувши голову вона побачила мене. Я сиділа на стільці, а на моїй голові красувався її капелюх. Здивувавшись вона помацала свою голову переконавшись, що вона не покрита.
Цим трюком я остаточно завоювала повагу чародійок і дівчат. Хоча зробила все дуже просто. За допомогою першого закляття, я вселила у свідомість думку, що я стою перед ними, а поки вони втратили пильність, за допомогою другого закляття, зняла капелюх.
Не хочу вихвалятися, та на фоні інших, я виглядала набагато кращою, що не могло не радувати мене й дратувати Жабу з її бабусею.
- Дехто з вас виявились дуже не підготовленими й вибуває вже зараз. Це ти й ти.- Головна відьма вказала своїм довгим, зі зморщеною шкірою пальцем, на двох дівчат.- Ви більше не маєте права називатися відьмами. Вам заборонено чаклувати, до кінця ваших днів. Ви повинні забути дорогу сюди та все, що ви тут бачили. Якщо хтось з вас ослухається, буде жорстоко покараний.
Вигнанці слухали понуривши погляд, розуміючи, дорога в цей чарівний світ, для них зачинена назавжди. Все наступне життя вони страждатимуть, бо знають більше, ніж звичайні смертні, та вимушені мовчати. А якщо і не втримають язика за зубами, то, все одно, їм навряд чи хтось повірить.
Зненацька, наче з-під землі, з'явились два біси й повели бідолаг на вихід. Дівчата, що залишились, проводжали їх сумним поглядом. Ну звичайно окрім Жаби, яка не приховуючи, раділа. Що до мене, то мені було байдуже. Чому мені повинно бути шкода тих, хто пробайдикував і не підготувався до іспиту. Самі винні. Їм випав шанс, а вони їм не скористалися.
- Ті, хто залишилися не радійте раніше часу.- Стара знов заговорила, як тільки четвірка зникла з поля зору. - Така доля чекає на багатьох з вас. Я не лякаю, а попереджаю. Останнім завданням буде лабіринт. Щоб вибратися з нього вам потрібно застосувати всі свої вміння. Покваптесь, бо через десять хвилин, як ви увійдете до лабіринту, за вами відправлять переслідувачів. Для тих, хто, не вибереться все буде скінчено. - Чомусь на цих словах відьма подивилася саме на мене.- І ще. Ви не повинні допомагати іншим. Кожен сам за себе.
Я подумала, що, хто-хто, а вона точно не буде допомагати своїй улюбленій онучці.
Не встигла я отямитись, як вже стояла, разом з іншими дівчатами, на зеленій галявині оточеною густими кущами, заввишки в три наші зрости. Завдяки кущам і був створений лабіринт. Не гаючи часу, всі розбіглись в різні сторони, шукаючи вихід. Я не стала виключенням і за мить вже бігла по алеї з рослин. На перший погляд, здавалось ніби, проходів нема, бо їх гарно маскувало листя і помітити їх вдавалось лише наблизившись впритул. Звернувши в перший отвір, який знайшла, я потрапила на таку саму алею. Трохи пробігавши по ній я помітила прохід і пірнула в нього. Знову була така сама алея. Якийсь час я продовжувала робити те саме та картинка не змінювалась. Я бігла по колу. Треба змінювати тактику. Звичайною біганиною та вдачею тут не обійтись. Від нас чекають магії.
Промовивши закляття я відірвалась від землі. Я хотіла подивитись на лабіринт з гори та знайти маршрут. Чим вище підіймалась я, тим вищими ставали кущі. Все, що мені вдалося побачити так це як піді мною з невеликим інтервалом пробігали дівчата, які також припустилися тої самої помилки, що і я, бігаючи по колу. Піді мною було метрів п'ятдесят, коли я здалася. Звичайно, сподіватися на легке проходження не варто, тому я не впадала у відчай. Час шалено летів і вже незабаром почнеться переслідування, а моє місцеперебування майже не змінилося.
 Треба було щось швиденько вигадати. Я спробувала все проаналізувати. Ми нікуди не виходили з кімнати, де відбувався іспит. Отже, лабіринт створений за допомогою магії і є уявним.
Наш зір і розум тут не допоможуть, тому потрібно довіритись почуттям.
Заплющив очі я пішла вперед. Перші кроки давалися складно, не вистачало впевненості. Здавалося що я ось-ось, або в щось вріжусь, або кудись провалюся. Борючись зі страхом і бажанням розплющити очі я робила крок за кроком, аж доки, ніби наяву, побачила той самий лабіринт. Зараз усі проходи було видно й один легенько світився золотавим кольором. Не вагаючись я увійшла в нього, а потім в наступний з таким самим сяйвом. Я просувалась, як мені здавалося, досить швидко й гадаю випереджала дівчат.
Вийшовши з наступного проходу я побачила маленьке цуценя, яке поодиноко сиділо біля паркану. Наблизившись, я впізнала в ньому Булю і моє серце несамовито забилося.
Буля був моїм першим в житті собакою. Сказати, що я його любила, не сказати нічого. Я божеволіла від цього пухнастика. Той хто мріяв в дитинстві про собаку, а потім отримував їх зрозуміє мої емоції. Та на жаль щастя було не довгим. За тиждень він захворів. Як ми не намагалися його врятувати, та за три дні цуцик помер. Те що я відчула тоді, не побажаєш самому лютому ворогу. Я ридала дні та ночі, майже не їла, погано спала, про навчання марно й балакати.
І ось він тут. Сидить живий та здоровий. Дивиться на мене своїми чорними оченятками. Чи мала я що протиставити цьому погляду й чи могла втриматись. Звісно ні. Я побігла до мого Бульки зі всіх ніг. Він радісно виляв хвостиком в передчутті зустрічі. Наблизившись я підхопила свого собаку та пригорнула до себе. Він крутився наче дзиґа, облизуючи моє лице своїм шершавим язиком. Від хвилювання його маленьке серце ледь не вискакувала з грудної клітини. Я припалась до його животика щокою, слухачі приємний стукіт. Песик трохи заспокоївся і ритм став повільнішим. Його довга шорстка приємно лоскотала мені вухо. Вмить стало тихо. Спочатку я й не зрозуміла чому, а коли дійшло, на мене, ніби, впала тритонна бетонна плита. Переживання з дитинства захлеснула мене. Прижившись до грудної клітини щільніше, я затамувала подих, намагаючись хоча б щось почути. Була повна тиша. Маленьке серце не билося. Я знов його втратила. Сльози текли прямо з під закритих вій, і я не стримавшись розплющила очі.
Я знову стояла на самому початку лабіринту. Потрібен був час, щоб хоч трохи заспокоїтись, але в мене його не було і я знову заплющила очі. Проходи знов засвітились золотавим сяйвом. Та ледве я встигла пройти в перший як почула вий. Це нюхачі вийшли на полювання.
Тварини рискали зі сторони в сторону, намагаючись напасти на слід утікачів. Вони не діяли однією командою, а рухалися хаотично, інколи стикаючись між собою, незадоволено гарчали друг на друга та продовжували пошуки.
Коли зграя наблизилась до мене, одна з тварин почала мене обнюхувати. Я загарчала на неї, показавши вищир з гострих зубів й вона побігла далі за своїми товаришами. Я видихнула.
Мені це вдалося, я перехитрила нишпорок. Мало того що я сама виглядала я вони, так ще й тхнуло від мене собачатиною. Ідея перетворитися в нюхача прийшла мені в голову раптово і це добре, бо розмірковувати не було коли. Майбутнє моє, як відьми, висіло на волосини і я задоволена результатом.
Я не стала перетворюватися в людину, бо вважала, що так безпечніше. Нюхачі рискатимуть взад вперед, тому я не застрахована від ще однієї зустрічі з ними. І дійсно, невдовзі, я побачила як унюхавши, одну з чародійок-учениць, тварини накинулась на неї. Хижаки атакували нещасну зі всіх сторін, шматуючи на частини. Дівчина несамовито горла від страху та болю. Все це відбувалося лише в уяві. Насправді учениця була ціла, принаймні мені хотілося в це вірити. Підбігши до зграї, я почала голосно гавкати й удавати, що також кусаю жертву. Моя морда швидко забруднилася кров'ю, як і справжніх нюхачів. Не викликавши підозри, я залишивши зграю, продовжила свій шлях.
Чи було мені гидко? Відповім, так. Але моя віра, в те, що все відбувається не насправді, а всього лише фантазія, надавала мені сил. Цей лабіринт побудований, не з високих кущів, а з найсильніших страхів. І в кожного вони свої. Щоб знайти вихід треба перебороти їх.
Я дійшла того самого місця де минулого разу схибила. Наблизившись до Булі, я навіть не глянула в його сторону. Стримуватись було вкрай важко, і я пришвидшилась. Я бігла й бігла, а проходу все не було видно. За спиною почулося скавчання. Інстинктивно я озирнулася. Дика зграя шматувала нещасне цуценя. Перше, що мені в ту мить захотілося зробити, кинутися на них та перегризти горлянки кожному хижаку. Але я розвернулася та побігла уперед, постійно повторюючи: "Це лише моя уява, мій страх." Як тільки позаду стало тихо з'явився прохід. Це вкотре доводило мою правоту. Лише поборовши усі страхи, я дійду до фіналу.
Прохід вивів мене на озеро, вкрите блискучим льодом. Зі всіх сторін його оточували скелі, навіть там де, щойно, знаходилися кущі з проходом, зараз була кам'яна стіна. На іншій стороні озера, в одній зі скель виднілася печера, та добратися до неї можливо лише пройшовши по льоду. Постукавши ногою і впевнившись в його міцності, я вирушила вперед. Замерзла поверхня озера була не слизька, хоча блищала наче дзеркало. Я подивилась на своє відображення і відчула, що щось не так, та що саме зрозуміла вже коли дісталася середини водойма. Я виглядала не як тварина.
Нюхачі відчули жертву і за мить я знаходилась в оточенні. В передчутті розваги, потворні створіння, нетерпляче, переминались з лапи на лапу, а з їх перемазаних кров'ю пащ, текла слина.
"Мені гаплик"- подумала я і вже приготувалась розплющувати очі. Йшла хвилина за хвилиною, які мені здавались вічністю, але нічого не відбувалось. Тварини стояли по колу, але на лід не виходили. Чекали, що жертва сама до них прийде. Та я вирішила також почекати.
Нюхачі нервуючи бігали зі сторони в сторону, не зводячи з мене божевільних очей.
Раптом пролунав скрегіт, а за ним вибух і поверхня озера здригнулась. Гуркіт був сильніший, ніж я колись чула. Це впав великий валун, відколовшись від скелі та здіймаючи клуби пилу вдарився об землю. За мить такий самий звук почувся з різних сторін. Десятки, а згодом, сотні шматків відокремлювались від скали й летіли до низу. Встояти на ногах виявилося неможливо. Я впавши на коліна, щосили вперлася руками в лід, намагаючись втримати рівновагу. Навколо озера утворилася величезна вирва, в яку летіли брила, деякі, розміром з вантажівку. Не маючи сил більше триматися, я впала на лід і закрила руками вуха, щоб, хоч якось, заглушити страшний звук. Від поштовхів мене підкидувало вгору і приземляючись, я боляче билася усім тілом. В цю мить мене найбільше хвилювали розлючені хижаки, та вдіяти я нічого не могла, тому підкорилася долі.
Що все скінчилося, я зрозуміла, коли перестала стрибати на льоду, як карась на гарячій пательні. Підвівшись на ноги, стала вдивлятися крізь стовби пилу, сподіваючись побачити з якої сторони очікувати першу атаку звірів. Я крутила головою, доки не розвиднілося. Мені пощастило і на цей раз, нюхачів ніде не було видно. Зорієнтувавшись, я кульгаючи попрямувала в сторону печери, та не встигши оговтатись від однієї біди, як з'явилася нова. Лід затріщав під моїми ногами й озеро почало вкриватися тріщинами. Дзеркальну гладь вкрило павутинням. Треба було як найшвидше залишити це місце, бо тріщини ставали дедалі ширше. Побите тіло боліло, але зібравшись з силами я побігла. Мій шлях не назвеш легким і прямим. Інколи доводилось перестрибувати тріщини, а бувало що й міняти напрямок, оббігаючи дуже широкі розломи.
Коли я дісталася вже майже в кінці озера, я зрозуміла куди поділися мої переслідувачі. Саме на тому місці, де вони стояли, зараз знаходилась вирва, завширшки метра два і глибиною, від якої в мене запаморочилося в голові. Озеро оточило смертельне коло.
Ось й знову мій страх. Я до смерті боялася висоти. Це в мене з дитинства. Якось, коли мені було років п'ять, ми з мамою пішли в гості до її подруги, яка мешкала на останньому поверсі дев'ятиповерхівки. Для дівчинки, яка увесь час жила в приватному будинку, це було щось неймовірне. Я вмовила маму вивести мене на балкон, щоб подивитися на місто зверху. Та коли я там опинилась, в мене почалася паніка. С того самого випадку, висота і я, не товаришуємо.
Лід ламався на маленькі шматки, тому залишатися на місці я не мала можливості. Переконуючи себе, що два метри, не така й вже велика відстань і що в мене вийде перестрибнути, а якщо, раптом, і ні, то я все одно не помру.
Розбігшись, я відштовхнулась. Ніколи й гадки не мала, що летючі усього два метри, можливо встигнути розгледіти дно прірви, та й ще подумати, як же буде шкода, якщо я не пройду випробування. Що мені тоді, далі робити. Жити як я жила до цього, вже не вийде.
Жалкувати до кінця днів, про втрачену мрію, я не бажала. Краще вже тоді померти, впавши в безодню.
Одна моя нога торкнулася твердої поверхні, й всі погані думки випарувались. Ось і друга кінцівка наздогнала першу.
- Фух.- Тільки й встигла я сказати, й не втримавши рівновагу полетіла в прірву. "Тільки не відкривай очі"- наказувала я собі.- "Нехай буде боляче, та не відкривай".
По десятибальній шкалі, біль затягнув на одинадцять. Все що я останнє почула, був тріскіт моїх кісток. Після чого я втратила свідомість."