ГЛАВА 1

В цей будинок сім'я переїхала, коли Поліні було шість років. Дівчинка не дуже зраділа, бо їй довелося покинути друзів, але батьки вирішили, що краще буде, якщо вона піде в перший клас вже в новій школі. Оскільки дорослі поспішали, а грошей було в обмаль, то вирішальним став не сам будинок, а його місце знаходження, гарний район. Сказати, що будинок був старий, то не сказати, нічого. Складалось таке відчуття, ніби йому років сто. Коли вони вперше побачили занедбану будівлю, як то не дивно, мамі дім дуже сподобався, хоча жінка вподобала все сучасне. Тато ж лише сказав:"Стіни міцні, а все інше відремонтуємо." Так і сталося. Минуло лише три місяці й розвалюху було не впізнати. Замінили усі вікна, двері та підлогу, а на стіни поклеїли шпалери. Зовні пофарбували в лавандовий колір і він став дуже схожий на інші будинки на вулиці, але при цьому, не втративши особистості та величі старих часів. До цього моменту родинні заощадження скінчилися, та на щастя, татка підвищили на роботі і його зарплатня зросла в декілька разів, тому меблі та необхідну техніку придбали швидко. У Полінки з'явилася велика окрема кімната і вона полюбила новий дім. А незабаром пішла до першого класу, де знайшла собі подруг. Життя стало веселим і дівчинка не шкодувала про переїзд.
С того часу пройшло понад десять років. Поліна вже навіть і забула, як колись, мешкала в іншому місці, бо кращого, як вона вважала, годі було й шукати. Тут дівчина відчувала себе вдома і щасливою. Особливо сьогодні, в день свого шістнадцятиріччя.
- Ще раз тебе з Днем народження!- Иринка обняла подругу.
-З Днем народження!- Загомоніли інші дівчата і також кинулися обійматися.
-Дякую. Дуже дякую вам за те, що ви у мене є і за чудові подарунки. В мене найкращі подруги.
Коли дівчата всі по черзі попрощалися, поцілувавши Поліну в щічку та пішли, ювілярка закрила двері. Заглянувши на кухню вона побачила батьків. Тато в раковині мив посуд, а мама розставляла його на полиці. Вони про щось мило розмовляли, посміхаючись один одному.
-Я вам тут не заважатиму воркотати?- підколюючи батьків запитала дівчинка.
- Ти що, як ти можеш заважать нам?- Дуже лагідно відповів батько і простягнув чисту тарілку дружині.- Ти ж наше дитятко.
-Нічого собі дитятко, шістнадцять років. Гадаю, що я вже доросла.
- Доросла, це факт. - В голосі Юлі відчувалась жаль.- Але для нас ти залишишся дитятком на все життя.
- Принаймні до того часу, поки не подаруєш нам онука чи онучку.- Додав татко.
- Ого ви загнули. Краще я ще побуду дитятком.- запротестувала донька.
На кухню через незачинені двері увійшов чорний кіт. Він без поспіху, підійшов до Поліни та потершись об ногу, подивився на дівчинку.
- Ось вам і онук.- Поліна підхопила кота і поцілувала його в пухнасту мордочку.- Можете няньчитись з ним скільки вам заманеться. Думаю він не заперечуватиме. Жульєне, скажи, так. - Звернулась вона до кота, бо саме таке було в нього ім'я. На перший погляд, воно здавалось дуже дивним, але цьому є пояснення. Кіт з'явився в їхній родині випадково. Полінка йшла зі школи додому і на її шляху трапилась старенька, з маленьким чорним котиком на руках. Поля, побачивши миле створіння, не втрималась і спитала дозволу погладити тваринку. Бабуся, мало того, що дозволила, а ще й запропонувала забрати його собі. Дівчина і сама не зрозуміла, як кошеня було в неї, а старенької й слід прохолов. Поля з острахом поверталася додому, очікуючи негативної реакції батьків. Та на диво, і татко і мама з радістю прийняли нового мешканця. Минула доба і кіт, оточений турботою і ласкою, почав звикати до свого нового місця проживання. Біда була лише в тому, що ні як не виходило вигадати йому ім'я. Було запропоновано багато варіантів: Чорниш, Жора і навіть Оскар. Але родина ні як не могла знати таке ім'я, яке б подобалось одночасно усім. Випадок допоміг розв'язувати цю проблему. Поля гралась з котиком на підлозі, а мама накривала стіл для вечері. І саме в цей день вона приготувала гриби зі шматочками курки, запечені в сметанковому соусі та сиром. Ця страва називалась Жульєном. Поки всі втратили пильність, кошеня застрибнула на стіл і засунуло свою мордочку в той самий Жульєн. Намагаючись виловити поміж грибів смачне м'ясо він по самі вуха вимазався в білий соус. Кіт так жадібно поглинав страву, що коли Полінка витягла його з тарілки, то він незадоволено фиркнув. Татко тоді промовив: "Ось вам і Жульєн". Родина довго сміялася з замурзаного кота, надалі називаючи його саме Жульєн.
-Гаразд, поки що поняньчимо Жулю.- Погодилась мама.
-Вам може допомогти, з посудом? - запитала дочка.
-Та ні, самі впораємося.- Юлія взяла із рук чоловіка велику салатницю та почала її витирати рушником.
- Як можна експлуатувати людину, у якої сьогодні день народження.- батько посміхнувся.- Але завтра весь посуд на тобі.
-Ну якщо я не потрібна, піду з Жульчіком відкривати свої подарунки.- Дівчинка поклала кота на плече й пішла з кімнати. Жульєн з дитинства звик до такої пози, тому розслабився, витягнувши лапи та звісивши голову.
Подарунки всі лежали на журнальному столі у вітальні. Тут були й великі коробки, в різноколірних обгортках, і пакети, а також два конверти. Поля склала коробки одну, на іншу, а зверху поклала пакети з конвертами. Жульєн з цікавістю спостерігали за господаркою. Підхопивши цю піраміду, дівчина попрямувала по дерев'яних сходах на другий поверх, у свою кімнату. Через те, що руки були зайняті, вона спробувала відкрити двері ліктем, але гора подарунків ледве не впала і Поля, ловлячи їх, зовсім забула про Жулю, який досі був на плечі. Той, щоб утриматися випустив кігті. Дівчинка від болю йойкнула, але стерпіла і не виронивши подарунки підставила лікоть під пухнасту дупку, допомагаючи чотирилапому другу зайняти зручне положення.
- Пробач моя булочка. Дурепа налякала тебе.
Кіт дивився на Полінку відданим поглядом і в знак того, що не ображається, тернувся мордочкою по її щоці.
Увійшовши до кімнати, Поля поклала подарунки на ліжко та знявши кота, поцілувала його і посадила поруч. Доки тваринка обнюхувала коробки, іменинниця взяла найменшу і зняла з неї подарункову обгортку. Судячи з ваги, дівчина здогадувалась, що саме там буде і не помилилась. Новенький айфон, останньої моделі, золотого кольору. Саме про такий вона мріяла і мама с татом здійснили її мрію.
Хрещена подарувала модний шкіряний рюкзачок і косметику, а Ира плюшевого ведмедика, знаючи пристрасть подруги до м'яких іграшок. Інші дівчата, домовившись між собою, придбали великий набір для малювання. Хтось акрилові фарби, хтось професійні пензлики, а хтось полотна. Від бабусь були конверти з грошима.
Розклавши всі подарунки на ліжку, Поліна вляглась серед них, та зробила селфі. Фотографії з нового телефона виходили бездоганні, і це не дивно, з огляду на його ціну. Дівчина виклала фото в інстаграм зробивши до нього припис:" Це був мій найкращий день народження!!! Я дякую всім за те, що завітали на моє свято. Я дякую за чудові подаруночки. Все, що я бажала, здійснилося. Люблю вас".
Жульєн, з цікавістю, слідкував за тим як Поля фотографує все те, що їй подарували, а коли йому стало нудно почав гратися шматками подарункового паперу. Він розганявся і пірнав у самісенький центр купи. Підкидував різноколірні клаптики, одразу намагаючись їх піймати пухнастими лапками.
- Ах ти шкодник, вирішив мені тут гармидер влаштувати.- Посміхнулась дівчинка і направивши камеру телефона на грайливого кота натиснула кнопку відео.
Ніби розуміючи, що його знімають, кіт ще сильніше став стрибати та крутитися, від чого папір розлітався з ліжка на підлогу. Після одного з таких стрибків тваринка, не розрахувавши дистанцію, сам полетів з ліжка. Хоча він вдало приземлився на лапи й не вдарився, але його грайливий настрій, той же час, зник.
Бачачи переляканий погляд котика, господарка підхопила його на руки та притулила до себе.
- Дурбецало. Такий великий, а поводишся наче маленьке кошеня. Ось наступного разу наб'єш собі лоба, будеш знати. - Дівчинка поцілувала Жулю в носик.- Треба прибрати тут усе.
Поля посадила кота і почала збирати папір. Раптом її рука наткнулася на щось тверде. Покопирсавшись у смітті, дівчинка дістала ще один подарунок.
-Як я його не помітила.- Здивувалася іменинниця.
Пакунок був не великий, а його обгортка викликала питання, бо була потерта та тьмяна, ніби вигорівши на сонці.
- Дивно. Згоден, Жульєнчік?- роздивляючись пакунок промовила Полінка.- Зараз ми с тобою подивимось що ж це таке.
Кіт підійшов ближче та витріщив зелені очі, уважно спостерігаючи як господарка розгортає пакунок. Під старим папером виявився зошит в товстій шкіряній обкладинці. На його кутах виблискували металеві вставки золотого кольору. Такого ж кольору був маленький замочок, який зачіплявся за дві скоби та не давав відкрити зошит, доки його не зняти. На відміну від обгортки зошит виглядав зовсім як новий.
Поліна, розглядаючи, покрутила подарунок в руках та поклала його на тумбочку.
- Все, Жульєн, будемо лягати спати. День народження, це супер, але школу завтра ніхто не скасовував.
Дівчинка перевдяглась в піжаму і хотіла йти до ванної кімнати чистити зуби, але раптом стала почуватися дуже втомленою. Кіт полюбляв дивитися як господарка чистить зуби, і ніколи не пропускав це дійство. Він сідав біля раковини, так щоб вода не бризкала на нього і водив очима за щіткою.
Зістрибнув на підлогу кіт приготувався йти у ванну.
-Ні пиріжечок мій, сьогодні не підемо. І не треба на мене так дивитися. Я дуже втомилась, і якщо один разок не почищу зуби, нічого страшного не станеться.- Розстеливши постіль і підхопивши Жулю, іменинниця залізла під ковдру, де під котяче муркотіння швидко заснула.
Поліна спочатку гадала, що їй це здалось, але прислухавшись зрозуміла, що ні. В кімнаті дійсно лунав тоненький дівочий голос, який щось тихенько наспівував, але що саме було важко зрозуміти. Обережно повернувшись на звук, вона побачила дівчинку, яка сиділа на підвіконні й співаючи собі під носа, щось записувала у той самий шкіряний зошит. Хоч її обличчя і не можливо було розгледіти, та по статурі вона була приблизно такого ж самого віку як і Поліна. Від дівчини ніби сходило сяйво. Може це тому, що на ній була біла сукня і світло відбиваючись від тканини відтворювало таку ілюзію.
"Але звідки було взятися тому світлу?"- подумала Поля.
Як тільки Поліна піднялася і сіла в ліжку, дівчинка закінчила писати та закривши зошит, замкнула на ньому замок. Розвернулась до вікна і звісивши ноги стрибнула в темряву. Коли гостя зникла, Поля засумнівалась, а насправді вона її бачила, чи може все це їй примарилось, с просонню. Помотавши головою, щоб остаточно прокинутись, Поля ще раз подивилась на відкрите вікно, та нічого дивного не знайшла. Вона вже хотіла лягти, як згадала про Жульєна. Торкнувшись місця, де хвилину назад, спав її кіт, не знайшла його там, а відчула лише тепло.
-Жуля.- Погукала вона.- Жуля, ти де?
Інколи кіт полюбляв ховатися під ковдрою, тому Поля скинула її, але його і там не було. Дівчина злякалась. Він міг вибігти на вулицю і загубитися в темряві. Зіскочивши с ліжка, Полінка підбігла до вікна. Від побаченого її серце закалатало. Дівчинка в білій сукні, без поспіху, йшла по галявині, а біля її босих ніг біг Жульєн. Дійшовши до гойдалки, гостя усілась на неї, а кіт заплигнув їй на руки. Здавалося, що тварина знала дивну гостю і зовсім не боялася її. Дівчинка почухала кота за вушком, від чого той замурчав, а вона почала розгойдуватися. Кожного разу гойдалка підлітала все вище і вище.
Поліна не знала, що їй робити. Вона хотіла вибігти на вулицю, але боялась втратити свого улюбленця з поля зору. Стрибати з другого поверху, також не дуже вдала ідея. Требу було терміново щось вигадати.
Гойдалка підлітала все вище й вище і здавалось ось-ось, або мотузки порвуться, або її пасажири вилетять геть. Дівчина трималася лише одною рукою, а другою пестила кота, який зовсім не зважав на небезпеку. Від відчаю Поліна голосно закричала.
Прокинулась Поля від свого ж крику. Ще до кінця не розуміючи, чи було це наяву, чи лише сон, вона намацала біля себе Жульєна, який м'явкнув, незадоволений тим, що його потурбували. Він був м'якенький та тепленький, і дівчинка пригорнула котика до себе. Тепло і спокій, від тваринки, дуже швидко передалися їй і вона заснула.
Але їй знову наснилась та ж сама дівчина. Тримаючи зошит в руках вона простягала його Поліні, але та чомусь не хотіла його брати й намагалась віддалитися від гості.
Був ще один сон, в якому Поля знаходилася сама вдома. Вона розуміла, скоро мали повернутися батьки, а всюди панував безлад. Треба швидко поприбиратися, але за що б дівчина не бралася, ганчірка якою вона хотіла протерти пил, чи стакан який треба вимити, в її руках завжди опинявся той злощасний зошит. Полінка метушилась, але нічого не встигала зробити. Почувши як двері відчиняються, вона побігла зустрічати батьків і вже хотіла виправдовуватись за безлад, але мама почала говорити раніше.
- Яка ти молодець, все поприбирала. Оце я вже бачу, що наша донька виросла та стала справжньою помічницею.
Поліна спочатку сприйняла слова матусі за сарказм, але голос лунав ласкаво, без закиду. Озирнувшись дівчина сама не повірила очам. Все стояло на своїх місцях, ніякого брудного посуду. Все дійсно було чисто.
А ось в останньому сні знову з'явилась дівчинка в білій сукні. Вона бігла по лісі, а Поліна намагалась її наздогнати. Як тільки, майже, в неї це виходило, дівчина зникала і з'являлась далеко попереду. А згодом зовсім зникла, і було чути тільки її голос.
- Знайди мене.- Шепотіла дівчинка. - Знайди мене.
Поля йшла за голосом, але кожного разу він лунав з іншої сторони. Полінка бігала від одного дерева до іншого, та все було марно.
Прокинулась Поліна зовсім розбита та невиспана. Здавалося, що вона не у своєму сні, а насправді бігала по лісі. Привівши себе до ладу та знехотя, швидко поснідавши, пішла до школи. Добре хоч батько підвіз її. Зазвичай він їде на роботу набагато раніше, але сьогодні, на її вдачу, він затримався.
-Дякую, що підвіз.- Полінка поцілувала батька в щоку та вийшла з машини.
-Гарного дня, доню.
- Тобі теж, тато.
Ира вже чекала подругу біля входу.
-Привіт. - Иринка уважно подивилася на Полю.- Щось вигляд у тебе не дуже. Мабуть, вчора хильнула чогось міцного, коли ми пішли?
-Дуже смішно. Звісно. Але не треба заздрити, нам алкоголікам.
- А можна, наступного разу я теж с тобою?
-Гаразд.
Дівчата, розсміявшись, обійнялись.
-Невже, я так погано виглядаю? - вже серйозно запитала Поліна.
-Таке. На трієчку.
- По п'ятибальній чи десятибальній шкалі.
-По дванадцятибальній.
-Ах ти ж гадюка.- Поля легенько шльопнула подругу долонею по плечу.- Краще б підтримала. Оце така в мене найкраща подруга.
-Давай, кобра, поповзли вже, бо на урок запізнимось.
Дівчата сміючись зайшли до школи.
Весь день Полінка була наче не своя. Їй зовсім не вдавалось зосередитись на навчанні, бо з голови ніяк не йшла дівчинка зі сну. На щастя вчителі її не викликали. Можна сказати більше, ніби зовсім не помічали. І коли вона лягла на парту і згодом задрімала, їй навіть зауваження не зробили. Останнім був урок фізичної культури. Коли всі її подруги зібрались в роздягальні, Поліна, раптом, загадала про зошит.
- Дівчатка, а хто з вас мені подарував зошит в чорній шкіряній обкладинці? - Хоч в Полі й були сумніви, що це подарунок від подруг, але вирішила, на всяк випадок, запитати.
Всі до одної почали мотати головою, даючи зрозуміти, що не мають ні якого відношення до зошита.
На диво урок фізкультури пройшов добре. Варто було лише розім'ятись і вся втома кудись поділась. Клас поділився на чотири команди й грав у волейбол. Команда яка програвала сідала на лави, а її заміняла інша. Поля с Іринкою були разом і ні разу не програли, тому час минув дуже швидко.
Вже виходячи зі школи та попрощавшись з подругами, думки дівчини знов повернулись до своїх снів та зошита. Вона подумала, що скоріш за все, його подарувала одна з бабусь. Поля дістала телефона і набрала номер.
- Привіт бабусю! - промовила дівчинка почувши в трубці ласкавий голос.
- Привіт онучечка.
- У мене до тебе одне питання. Це ти мені дарувала на день народження зошит?
-Ні. Я подарувала гроші, вирішивши, що ти сама придбаєш те, що тобі потрібно.
- Дякую, рідненька. - Поля ще трошки побалакала с бабусею, поцікавившись здоров'ям та вислухавши які в поліклініці хворі нетерплячі та злі, а лікарі неуважні. Потім зателефонувала другій бабусі, але і там спіткала невдача. На цей раз послухавши про робітників жеку які пів року не можуть полагодити двері до під'їзду, що покосилися й дуже важко відкриваються.
Залишалися лише тато з мамою. Але чомусь і в цей варіант дівчинка також не дуже вірила. Але ж все одно треба спитати.
Оскільки Жульен сидів навпроти вхідних дверей, Полінка зрозуміла, вдома немає нікого. Кіт не любив бути сам, і завжди терся біля людей. Побачивши господарку він побіг на зустріч.
-Привіт мій хлопчик. Ти скучив за мною?- Поліна почухала зраділу тваринку за вушком і той одразу замурчав. - Пішли до кімнати у нас є справа.
Жуля сподівався, на щось інше, на якісь ласощі, та зрозумівши що зараз нічого не отримає, побіг за дівчинкою.
Взявши зошит з тумбочки, де вона його вчора залишила, Поліна всілась на ліжко. Все було добре, але замок не давав змоги відкрити його.
- І де шукати того ключа?- Спитала вона у свого улюбленця, який всівся поруч.
Поля покрутила зошит в руках, сподіваючись, що ключ схований десь або в обкладинці, або між сторінок. Але ключа ніде не було. Тоді вона припустивши, що, можливо, викинула його вчора разом з обгорткою, почала пирскатись у відрі для паперів. На щастя мама не винесла сміття, та на жаль ключа там також не було, хоч би як дівчина уважно не шукала.
-Що ж нам тепер робити? - Поля подивилась на Жульєна, який нічого їй не відповів. Вона знову стала роздивлятися зошит і варто їй було тільки доторкнутись до замка як той клацнув. Дівчинка, аж злякалась від несподіванки. Знявши замочок вона відкрила зошит.
На титульній сторінці був виведений каліграфічними літерами напис "Щоденник чародійки". Перегорнувши її, Поля побачила нотатки, які були зроблені від руки. Не маючи бажання читати, дівчинка хотіла прогорнути весь щоденник, сподіваючись знайти, щось більше цікаве, ніж писанину, хоча б малюнки, але сторінки наче склеїлись. Хоч як вона не намагалась їх розділити, вони не піддавались. Гадаючи, раз так, то одну сторінку можна і прочитати.
" Сьогодні мені виповнилось шістнадцять років, і я нарешті достигла того віку, коли можу навчатися магії. Я так довго чекала на це, й ось це станеться. Сьогодні вночі я піду до школи відьом на співбесіду і якщо пройду її, то мені відкриється таємниця чародійства. Мені будуть доступні закляття як білої, так і чорної магії, а надалі вже зможу вибрати для себе на якій стороні буду, добра чи зла. Хоча я і так вже давно все вирішила. Бути чорною відьмою, це не для мене. На співбесіді відьми ставитимуть різні питання. "Чому ти вирішила стати відьмою? Чи готова ти присвятити, всю себе і все своє життя магії?" І потім вже вирішують приймати тебе чи ні, і всі чародійки мають дати згоду. Та саме головне, щоб ніхто не здогадався яку сторону ти вибереш після закінчення навчання, білу або чорну, тому що ні ті, ні інші, не бажають, щоб у ворогів з'явився ще один прибічник. На шабаші треба дуже ретельно приховувати свої думки. Та на щастя, в мене є одна знайома відьма, яка навчила мене закляття, яке приховує всі твої думки, а для тих хто намагається їх прочитати видає те, що вони бажають почути."
Поліна так зачиталась, що не помітила як добігла до кінця, і її палець машинально перегорнув сторінку.
Тільки потім до неї дійшло, що всі інші сторінки, крім першої були склеєні. Поля спробувала перегорнути нову сторінку, але та не піддалася. Їй прийшло на думку що, тільки прочитавши можливо її перегорнути.
"Чим ближче ставало до опівночі, тим більше я хвилювалась. Хоч моя знайома чародійка і запевнила, що закляття обов'язково спрацює і мої думки залишаться тільки моїми, але все одно було трохи ніяково. Гра з відьмами це не жарт, особливо з тими, які на темній стороні. Як там би не було, а треба збиратися. Вдягнувши темну сукню, я подивилась на годинник, який показав одинадцять тридцять. Пів години буде більше ніж достатньо, щоб добратися до місця. Я поклала на ліжко великого м'якого ведмедя і накрила його ковдрою. Тепер здаватиметься ніби це я сплю у ліжку і мама не помітить мою відсутність. Взявши черевики я тихенько, намагаючись не шуміти, відкрила вікно, залізла на підвіконня та вистрибнула на вулицю. Небо затягнуло хмарами й ні місяць, ні зірки не світили, тому було темно, хоч очі виколи. Я гарно знала шлях, але все одно йшла дуже повільно, намагаючись не впасти та не набити носа. Коли я здолала пів дороги, на небі почали з'являтися зірочки і йти стало набагато легше. Чим ближче я наближалася до пункту призначення, тім зірок ставало більше, а згодом з'явився і місяць, який освітив стару кам'яну споруду. Про неї ходила легенда. Колись давно це був житловий маєток заможного пана. Не зважаючи на свої великі статки, він був дуже доброю людиною. Платив гарну зарплатню своїм робітникам, і завжди допомагав нужденним.
Одної ночі в його двері постукалась, молода дівчина. Вся брудна та змучена, а босі ноги стерті в кров. Бідолашна розповіла про те, що вона сирота, і хотіла знайти хоч якусь роботу, щоб не вмерти з голоду. Звичайно ж чоловік не відмовив. Нагодував, дав суху одежу та оселив в порожній кімнаті. Пан не мав дружини і йому, як раз, потрібна була хатня робітниця. Згодом дівчина показала себе старанною, і багатій був задоволений і смачною їжею, і випраною одежею й чистотою в маєтку. Він сам не зрозумів, як закохався в служницю, хоча вона не давала жодного приводу і була навіть занадто сором'язлива. Його захопило несамовите кохання. Чоловік міг думати тільки про дівчину й кожна хвилина поодаль від неї, здавалась справжньою мукою. В нього зник апетит, настрій завжди був поганий і вже не в змозі терпіти, пан наважився і запропонував дівчині стати його дружиною. На радість, служниця зразу ж погодилась, бо як вона зізналась, також покохала його. Закохані зіграли весілля, і все в них начебто було гарно, але згодом, якщо хтось просив у пана допомоги, дружина завжди відмовляла, аргументуючи тим, що люди користуючи його добротою. Але він лише посміхався кажучи:"Нічого страшного. В мене грошей багато, а просять вони мізер". Подружжя більше не поверталося до цієї розмови, але почали відбуватися дивні речі. До маєтку прийшов чоловік який просив грошей на купівлю коня, щоб возити на ярмарок зерно, бо в нього велика сім, аж одинадцять дітей і їх треба годувати. Багатій, авжеж, не відмовив, і сказав прийти завтра. Але наступного дня багатодітний батько не прийшов. Господар маєтку не придав цьому значення, але за тиждень дізнався, що бідолашний зник.
Нібито він пішов у ліс, за дровами, провалився в болото та втопився. Наступною була вагітна жінка, яка просила допомоги для майбутньої дитини. І тут добрий чоловік змилостивився, пообіцявши, що придбає все необхідне для майбутньої дитини. Він і сам дуже хотів поповнення у своїй родині, та його дружина була проти. Цієї ночі у породіллі почались передчасні пологи й дитина народилася мертвою, а вранці знайшли й нещасну мати, яка повісилась. Ще приходив чоловік, який хотів до зими полагодити дах своєї хати. Хата згоріла, та й ще з усією родиною. Більше прохачів не було. А якщо хтось наважувався, того, по дорозі до маєтку, зустрічав великий чорний вовк, з червоними очима і люди в паніці повертали назад. Після цього поповзли чутки, що у всьому винна молода дружина багатія. Нібито вона відьма. Чоловіку не хотілося в це вірити й гнав від себе погані думки. Але одного разу повернувшись додому, раніше звичайного, пан не знайшовши дружину в будинку, спустився до підвалу та побачив там дивну картину. На підлозі стояв чан, з якого йшов пар, ніби щось кипіло, але вогню під ним не було. Поруч, з книгою в руці, стояла стара і щось тихенько нашіптувала. Вона виглядала дуже гидко. Худа настільки, що здавалось ніби її тіло складається тільки з кісток та шкіри, яка до речі була зморщена і в бородавках. Багатій оторопів, а коли бабця глянула на нього, то в чоловіка в середині все захолонуло. Він впізнав очі коханої. Але не встиг він оговтатись як, стара разом із котлом зникли, а перед ним стояла його молода дружина. Багатій вирішив, що йому все привиділося, але згадавши розповіді людей, нарешті все зрозумів.
Цього ж вечора пан вигнав дружину, сказавши на останок:"Відьмі не місце в моєму домі".
 Вона пішла, але прокляла маєток.- Ти не хотів одну відьму у своєму будинку, то отримаєш всіх. Після цих слів, молодичка перетворилась в гидку стару, а в її руці з'явилася мітла. Вікно з силою відчинилися, так що скло розлетілося на уламки, а відьма, усівшись верхи на мітлу, вилетіла на вулицю.
Багатій не виніс такого, та невдовзі захворів і помер. С тих самих пір маєток став місцем збору відьом."
Дочитавши сторінку, Поліна спробувала її перегорнути, і сталося саме так, як дівчина й гадала. Та з легкістю піддалася.
"Коли я підійшла до будинку, то не залишилось жодної хмаринки, і на фоні зоряного неба було видно відьом, які злітаються на шабаш. Хоч при такому освітленні важко роздивитися будівлю, але й достатньо лише глянути на силует, щоб зрозуміти її розмір і неймовірну кількість грошей які колишній власник витратив на будівництво.
Я не стала затримуватися на подвір'ї, й піднявшись по сходах пройшла повз мармурових колон й відкрила скрипучі двері. В ніс відразу вдарив запах сирості, пилу та диму. І не дивно, бо в середині всюди були розставлені запалені свічки. По центру великої кімнати, яка колись слугувала гостинною, стояло декілька дівчат, такого ж самого віку як я.
Вони не спілкувалися між собою, а лише розглядали все навкруги. Підійшовши я привіталася, але мені відповіла лише одна дівчина. Розуміючи, що не варто загострювати на цьому увагу, стала з краю. Боячись, що кращої нагоди може і не бути, я вирішила, саме зараз, прочитати закляття для приховування думок. Але як я не намагалась, як не напружувала мозок, пригадати жодного слова так і не змогла.
- Усім претенденткам вишикуватись в одну лінію. - Дуже гучно промовила відьма в чорній мантії, яка стояла на сходах, що вели на другий поверх.
Дівчата повернулись на її голос, і стали шикуватися. У мене ж в цей час вже почалася паніка. Здавалось, що я ось-ось втрачу свідомість. Я навмисно стала останньою, для того, щоб виграти додатковий час, за який я все ж сподівалась пригадати те кляте закляття. Відьма говорила, але я її не слухала. І тут перед моїми очима з'явився лист паперу, на якому я, власноруч, записувала закляття. Я швиденько, про себе, почала його читати, боячись, що воно зникне раніше, ніж я дойду до останніх рядків. Але, на моє щастя, не зникло. Я дочитала закляття до кінця, сподіваючись, що все прочитала вірно і воно спрацює. Нарешті можна було заспокоїтись і послухати відьму в мантії.
- Хто з вас пройде співбесіду та отримає згоду від усіх відьом, зможе навчатися магії. І якщо ви будете старанні, то зможете стати чародійками. Це відкриє для вас майже безсмертя, владу над смертними, та звичайно ж, вроду та гроші. Бажаю успіху і хай нам не заважатиме ні чорт, ні бог.
Після цього, усіх дівчат розвели по різних кімнатах. Стоячи в майже повній темноті я просто чекала. Аж ось до мене хтось підійшов. Голос дуже ввічливо запитав, якою я хочу стати відьмою чорною чи білою. Мені здалося це була добра відьма. Я відповіла, що ще не вирішила і вона пішла. Наступною з'явилась та, що на сходах казала промову.
- Скажи мені миле дитятко, чи знаєш ти хоч якісь закляття?- Дивлячись прямо мені в очі спитала вона. Її погляд був такий пронизливий і водночас такий, що зачаровує, але я не вагаючись відповіла, що ні, не знаю.
-Не бреши мені.- голосно закричала відьма і я навіть здригнулась.
- Це правда. - Я не любила брехати, та чесно кажучи, і не вміла. Мама завжди знала коли я кажу не правду, але зараз це  вдалося дуже легко.
Відьма ще деякий час дивилася мені в очі, а потім повернулася і пішла.
- Якщо ти мені збрехала, ти дуже пошкодуєш.- вже у дверях прошипіла вона.
Всі наступні чародійки нічого незвичайного не питали й не робили, окрім останньої.
На вигляд вона була дуже стара і гидка. Зайшовши вона мовчки взяла кістлявими руками зі зморщеною шкірою моє волосся і піднесла його до свого такого ж бридкого носа. Втягнувши повітря стара завмерла, намагаючись, за запахом, дізнатися все про їх господарку. Після волосся були мої руки, і я відчула, яка відьма холодна. Але саме бридке, це коли вона наблизила своє лице впритул до мого. Її ніздрі дуже розширювались, коли вона втягувала повітря. Та випускала вона його ротом з гнилими зубами й воно набувало нестерпного смороду, так що хотілося блювати. Я ледве стрималася. Не проронивши жодного слова, стара пішла.
Потім нас знову зібрали в холі, де і повинні були оголошувати результати співбесіди. На сходи вийшли усі відьми, і та, що нас зустрічала, сама зла, як мені здалося тоді, почала проголошувати імена тих хто гідний вивчати магію. З тринадцяти дівчат залишилось лише п'ять і я була остання, чиє ім'я назвали. Дівчатам яким відмовили наказали покинути маєток. Дехто з них навіть розплакався, але всім було байдуже."
Полінка почула як відкрилися вхідні двері і кинувши зошит на ліжко, поспішила вниз.
-Привіт мам.
-Привіт красуню.- Юля перевзулась в капці.
- Це ти в нас красуня. В тебе нова зачіска?
- Так. Була в салоні краси і вирішила спробувати щось нове. Тобі подобається?
-Так, дуже.- Полі справді подобалось. Зачіска була трошки коротша ніж середньої довжини та асиметрична. Також волосся, з русого, було пофарбовано в чорний колір. - Ти якось, навіть змінилась. Але не зважаючи на темний колір, виглядаєш навіть молодшою.
- Дякую донечка. Як у тебе справи в школі?
-Та все гаразд. Я хотіла в тебе де що запитати. Зараз почекай.- Дівчина бігом піднялась до своєї кімнати й схопивши щоденник побігла вниз. - Ти не знаєш хто мені подарував цей щоденник?- Вона простягнула зошит. Тільки коли мама взяла його в руки, дівчина помітила замок який висів на свому місці. Вона точно пам'ятала, що залишала його відкритим.
Юля покрутивши в руках зошит повернула його дочці.- Ні ми з татом такого точно не дарували. Може бабусі?
- Та ні. Я їм телефонувала.
- Так подивись по камерах.
-Точно. Як я раніше не здогадалась.- Зраділа дочка.