12

***

Не знаю, чи це найкраща ідея в 2036 році, коли навіть найрідніші спілкуються переважно онлайн, організовувати живу зустріч письменників. Але я це зробила. Запросила 6 людей. Забронювала для нас столик в затишному кафе. Навіть не уявляю, про що ми будемо спілкуватись. Не знаю, як все пройде. Але мені чогось бракувало. Тому я з самого ранку зробила декілька дзвінків, і вже в обід ми будемо пити чай зі смаколиками і теревенити. 

Віктор, Сем, Лорін, Поліна, Захар, Террі і я. Запросила тих, від кого маю в кабінеті підписані книги з найщирішими побажаннями. Вони наштовхнули мене на думку, що з цими людьми я маю справді гарні взаємини. В цьому світі.

Раптом я справді щось відчую при зустрічі з ними. Зможу заповнити ту нестачу і порожнечу в моїй душі, яка час від часу все ж турбує мене в цьому світі. Спробувати не зайве. 

Момент зустрічі для мене особливо хвилюючий, адже цих людей я в житті не бачила і уявлення про їхній вигляд та їхні особистості маю дуже приблизне. Для них я, як здалось з телефонних розмов, добре знайома. А от для мене це буде щось зовсім нове. Навіть не знаю, як я впораюсь. 

Кожному повідомила адресу кафе і номер столика. Вирішила, що підійду пізніше, коли всі зберуться. Так мені вдасться не видати себе. Не показати, що я їх не знаю. Адже вони впізнають мене. Мені буде зрозуміло, що це точно вони. Задумка ризикована, але я можу спробувати. Цікаво. 

Коли підходжу до столика, помічаю серед невипадково зібраних незнайомців його. ТіТіТі сидить в компанії якось цілком органічно і впевнено. Єдиним поясненням цього може бути одне: я його запросила, так само як решту п'ятьох.

***

Спочатку я не могла відірвати погляду від ТіТіТі. Але моя незручність тривала не надто довго. Мені довелося включитись, щоб не видати себе. Відреагувати на привітання решти компанії. Ми розмовляли про старі і нові книги, про технології і здоров'я, про життя і про погоду. Одним словом, затишно посиділи, як хороші товариші. Хоча час від часу мені спадало на думку спробувати поспілкуватися з ним інакше, раптом він може не тільки говорити так, що я чую його слова самим мозком, а і чути мої думки. Але в компанії, як виявилось, він має голос. Звичайний. 

В ТіТіТі, виявилось, є ще одне ім'я, про що я навіть не здогадувалась. За столиком до нього звертались Террі, і це не було схоже на помилку чи яку-небудь випадковість. До речі, ТіТіТі не єдиний, хто помітно відрізнявся. Лорін також здалась мені надто не звичайною. В неї металеві руки, і голос також ніби металевий. Коли вона розмовляє чи проявляє певні емоції, в неї не з'являються які-небудь зморшки, і вираз обличчя весь час однаковий. 

Ні до Лорін, ні до Террі, тобто ТіТіТі, ніхто з компанії не відносився як до чогось незвичайного. Все виглядало так, ніби все в нормі, ніби все звичайно. Через якісь кілька хвилин і я вгамувала своє здивування. 

Зустріч виявилась непоганою і достатньо приємною. Не знаю, чи мене мало б це здивувати, але жоден в компанії не промовився ні про переміщення в часі, ні про те, що сьогодні та сама дата, що і вчора. Виглядало так, наче про це немає жодного приводу думати, хвилюватись чи говорити. 

***

Після зустрічі з письменниками я відчула якусь особливо гостру потребу посилено працювати над книгою. Це має бути особлива книга, такого я ще не писала. Хочу її закінчити, щоб якомога швидше відправити на друк і тримати в руках готовий свіжий примірник. Уявляю цей момент. До речі, обкладинки вдалося підібрати. Роботи не багато.

Сьогодні на прогулянці я наздогнала ТіТіТі, або ж Террі. Тепер я не знаю, як його називати. Я більше не хвилююсь про те, що він зникне. Просто користуюсь нагодою поспілкуватись. 

— ТіТіТі, зачекай.

— Привіт, Міро.

— Хотіла тебе дещо запитати.

— Питай.

— Скажи, ти справді можеш мені допомогти?

— Мабуть, Міро. 

— Скажи, чому мені так хочеться закінчити книгу якомога швидше? Невже це — місія?

— Тільки ти це знаєш, Міро.

— Але чому я саме в твоєму чаті отримувала дивні повідомлення перед тим, як перемістилась? Чому саме від тебе отримувала інструкції, щоб потрапити на тестування? І як вийшло, що ти — серед моїх друзів-письменників?

— Міро, я тільки допомагаю. Ти йдеш своїм шляхом. А я — своїм.

Після розмови з ТіТіТі я відчула якесь незрозуміле полегшення. Хоча я досі не усвідомлюю, що це все означає.

***

Посилено працюю над книгою, навіть немає часу робити записи в цей щоденник, стежити за часом або роздумувати про що-небудь. Відправила матеріал на остаточне затвердження. Чекаю з трепетом, бо вже надто не терпиться побачити фінальний результат. 

В цьому світі реальна паперова книга, яку можна тримати в руках — це щось особливе. Це щось рідкісне. Не оптимальне. Не надто практичне. Щось на кшталт подарунку. І я впевнена — я заслуговую на цей подарунок. Для мене це великий крок, бо це книга про шлях, який я сама пройшла. 

Навіть обдзвонила своїх друзів-письменників, щоб похизуватись. Скоро, мабуть, зустрінусь з ними. Для кожного підпишу по примірнику. Не знаю, що вони про мене подумають, коли прочитають. Але нехай. Я готова вже, мабуть, до будь-яких ризиків.

Коли говорила з ТіТіТі, він сказав якось особливо виразно: 

— Ти це зробила, Міро. 

Не знаю, що він мав на увазі.

***

Тримаю в руках свою книгу. Нарешті. Обкладинка в неї незвичайна. Це не ламінований картон, як усі звикли. Вона тверда і міцна, обтягнута тканиною, що просочена водонепроникним та брудовідштовхувальним матеріалом. Текстура переплетених ниток відчувається при обережному погладжуванні. Книга не дуже важка, в ній не планувалось надто багато сторінок. Вона пахне свіжою фарбою і чомусь ваніллю та капучино. Тепер я буду її гортати, насолоджуючись кожним відчуттям, що зворушено підіймається в моєму серці від виконаної праці. Поки що не знаю, що далі. Але відчувається, ніби це важливо.