11

11

***

Нервово спостерігаю, як він віддаляється. ТіТіТі, якщо це справді він, майже зникає в натовпі. А я все ще вагаюсь — мені крикнути, щоб він почув і зупинився, кинутись бігти, щоб наздогнати його чи просто йти своєю дорогою далі. 

І поки мої думки блукають, в реакції так і не надходять, він невблаганно зникає. Так, ніби не було. Хто-зна, може це й був не він. Може мені просто здалося. 

І чи бачив він мене, чи впізнав, чи було йому до мене діло — цього в мене нема шансів дізнатися.

Іду далі по своїх справах. Хоча всередині розбурхана напруга все ще калатає дрібними камінцями. Її важко ігнорувати або втихомирити, тож я просто дозволяю їй бути. Нехай палає, вигорить і втихомириться. Їй потрібен час. А мені — смачний зефір в шоколаді з джемовою начинкою до кави.

Прямую до кондитерської крамнички, від якої пахне ваніллю і карамеллю за десятки метрів. 

Десерти в цьому світі напрочуд смачні. Ніби зовсім прості, і разом з тим — апетитні. 

Беру в кіоску поруч ще й величезний стакан капучино. Замість повернутися додому, смакую напій з неабияким апетитом прямо на лавочці. Повз мене знову проходить постать, схожа на ТіТіТі. 

Я затримую на ньому погляд лише на секунду і відпускаю. Він чи не він — не буду з’ясовувати.

***

Коли ймовірний ТіТіТі мене оминає, і я не реагую, не кличу, не наздоганяю, він проходить ще зайвий метр. Озирається і я бачу його обличчя. Не впізнати його неможливо.

Він ступає кілька кроків до мене спочатку якось по-підлітковому невпевнено. Ще трохи — і сідає на лаву поруч. Я дивлюся на нього і легенько киваю в знак привітання.

Ще недавно, я, мабуть, кинулася б на нього з купою запитань. Очікувала б, що він мені відповість про все. Що заспокоїть і дасть якісь орієнтири. 

Але зараз я більше, ніж будь-коли в собі, з собою, за себе. І я можу почекати. Витримати. Чи навіть — залишитися без відповіді. 

Просто дихаю, п’ю своє капучино. І мене навіть здається, що це в нього до мене запитання. Здається, що він розгублений і потребує опори. 

Щось я зовсім заплуталась. Хіба він може бути нездатним подбати про себе?

***

Декілька митей ми сиділи мовчки. Мабуть, кожен думаючи про своє. Але це тривало не надто довго. Тиша залишилася, але я отримала від нього запитання. Як завжди, прямо в своїй голові. Мене таке, звісно, вже не дивує. Мене здивувало інше.

— Міро, коли зник щоденник?

Не знаю, чи мені дивуватися, що він знає, чи віддатися цьому. Чи просто визнати, що він може знати більше, ніж я думаю, і так само — може знати менше, ніж я думаю. І це починає ставати не чимось дивним, в цілком собі звичайним. 

— Який з них?

Перепитую майже буденно. Дозволяю собі припустити, що він може бути нездатним читати мої думки, як і я — його. 

— Міро, коли зник останній щоденник?

Я не знала, що відповісти, адже мій нинішній щоденник, в якому я пишу зараз — був вдома. І я не знала, про який ми говоримо. Про перший, другий, чи раптом — ще один зник. 

Моє мовчання було, мабуть, занадто затяжним, як для звичайної розмови між людьми. Але як для розмови з ТіТіТі — це не було чимось ненормальним. Він добре витримує паузи. Так, наче вони — нічим не гірші, ніж слова. Це зручно. 

***

Я так і не зметикувала, що відповісти ТіТіТі. І він пішов. Так і не дочекавшись від мене ні відповіді, ні уточнюючих запитань. 

Мені навіть стало шкода його. Здалося, що він переживає більше, ніж я. 

Я досі не спитала, чи не закинуло його в цей час, простір і вимір, як і мене — ледь не випадковістю. 

Чи знає він вихід.

Чи він тут за власною волею.

Чи він також помітив, що час стоїть на місці.

Але вже пізно. Він пішов і зв’язку з ним також немає. 

Нехай.

***

Коли була вдома, вирішила одразу перевірити, чи є мій останній щоденник. Він виявився на місці. Це не було для мене чимось надто важливим. Я звикла, що вони можуть зникати. І що тепер не варто сподіватися, що доля наступного буде інакшою.

Мені захотілося поекспериментувати. Зараз запишу дату, яку бачу на смартфоні. Цікаво, що трапиться цього разу.

Я готова до різного розвитку подій. 

Мабуть, якби не зустріч з ТіТіТі, я б не стала про це думати. Але тепер цікавість до дивин загорілася з новою силою. Варто спробувати. 

Записую повну дату і закриваю щоденник. Ставлю на полицю. До вечора займаюся буденними справами: пишу нову книгу, трохи готую їжу, прибираю, їм, гуляю, тренуюсь в спортзалі, купаюсь, розмовляю з чоловіком. Телефоную дітям. 

Цікаво, чи вони також застрягли в часі. Чи помічаю це. Чи для них все інакше. Але запитувати не можна. Я дотримуюсь угоди.

Ввечері мені спадає на думку геніальна ідея. 

Минулого разу я зафіксувала дату, вклалась спати, а на ранок щоденник зник. 

А якщо я не спатиму? Якщо я перебуду ніч наяву? Тоді настане завтра? Чи ні? І хто забере щоденник, якщо його хтось забирає?

На годиннику 23:15. Я сідаю в крісло сповнена рішучості. Сконцентровано дивлюся на щоденник, в якому зафіксована дата. 

***

Все сталось так, як я і думала. Не знаю, чи писати все спочатку, щоб це було десь зафіксовано, якщо раптом мені зрадить пам'ять. Втім, і записи в щоденниках не взірець надійності. Пишу, радше по звичці. Просто розвантажую мозок. 

Отже, ніякого сюрпризу я не отримала.

Сиджу в кріслі перед щоденником. В руці смартфон. Подивляюсь, котра година. Повністю зосереджена. Ще трохи, і, сподіваюсь, все стане зрозуміло. Щось має зрушитися.