10

10

***

Мені хотілося закинути ведення щоденника. Просто було багато справ. Я не поверталася до нього, здається, десятки днів. 

Раніше я б за цей час не просто облишила, а знищила б щоденник. Я не терпіла пауз. Все або нічого. Але це було тоді. 

Тепер, здається, я інакша. 

Я включилася. 

Я живу це життя по-справжньому. Відчуваю, переживаю, стараюсь.

Але сьогодні сталося те, що змусило мене заглянути до щоденника.

Я гортала сторінки в надії, що побачу відмітки з датами. Хотіла зрозуміти, коли раніше я вже робила записи. 

Проблема. Я не маю звички записувати дати. Дивно, невиправдано і навіть — безглуздо. Тепер мені взагалі здається, що це був не просто ненавмисний баг. Не просто звичка. Принаймні, є причини це припускати. 

Справа в тому, що сьогодні я особливо звернула увагу на дату на моєму смартфоні. І вона була такою самою, як вчора. Я це точно пам'ятаю. 

***

***

Сьогодні на смартфоні знову та сама дата. Сподіваюся, що справа саме в ньому. Можливо якась поломка, збій системи. Чи я щось наплутала. 

Настороженість в мені наростає. Підступна напруга вібрує і ниє в мені фоново. Наполегливо. Невідступно. 

Я все ще не розумію, в чому справа. 

Враз мені спадає на думку глянути дату на чоловіковому смартфоні. Поки натискаю на кнопку розблокування екрану — все ще тримається надія. Що все це — якась помилка. Хоча я не зовсім уявляю, як це могло б вкластися. 

Дивлюсь на екран. Те саме. Дата співпадає з тією, що в мене на смартфоні. 

Я ціпенію і не знаю що думати. Потрібно записати. І перевірити, що буде завтра.

*** 

Щойно прокинулася, взяла смартфон. Дивлюсь на дату. Знову.

Та сама дата, що і вчора, і позавчора. І, може — ще хто-зна коли.

Перевіряю на чоловіковому смартфоні — знову те саме. 

Останній штрих — перевірити дату в щоденнику, в якому я вчора зробила запис. Раптом я просто щось плутаю. Може перенервувала або втомилась. 

Але коли я намірилась перевірити запис — я не змогла знайти свій щоденник, в якому писала вчора. 

Перевірила весь дім. Нічого. 

Отже, я не можу перевірити, яку дати я написала вчора. Але якщо мені не зраджує пам'ять — вона така сама, як сьогодні. 

Весь день нишпорила по дому і не знайшла. Беру в кабінеті порожній новий щоденник і пишу. 

Пишу, не сподіваючись, що це мені допоможе. 

Почуваюся ніби в пастці, ніби падаю в провалля, і немає за що притриматись, щоб хоча б на мить зупинити падіння. Просто провалююся.

Мені здалося, що я могла тут жити, могла включитись. Відкинути спогади і сумніви. Не зважати на прогалину, розміром в 10 років. Просто. Жити. 

І це могло бути розгадкою. Ключем. 

Але витримати ще й це. Не впевнена, що я в змозі. 

***

Ще один день. Ще одна така сама дата. Мені не спокійно, але вже легше. 

Це відбувається. Я не знаю, як це опанувати. Я не знаю, як на це вплинути. І чи можливо. 

Все, що мені залишається — це тільки проживати. Тільки бути з цим.

Нерозуміння, невизначеність, відсутність чітких орієнтирів. Все це потроху вибиває мене з колії. 

Здається, я знаю, що мені робити.

*** 

Мені ніхто не сказав, що конкретно я маю робити, як повернути реальність під свій контроль, хоч найдрібніший. І чи це все взагалі — реальність. А не хто-зна що.

Але я помічаю, ніби щось в мені проростає і зміцнюється всередині. Наче я починаю потроху усвідомлювати. Відчувати себе.

Я — не пластмасова. Не порожня. 

То може і цей світ — не штучний. Може він теж — живий.

Може моя справа — таки жити. Таки включатися. Відчувати.

Воно страшно. Ніколи не знаєш, що за цим розкриється. Але може в цьому і полягає завдання. Прийняти це. Вистояти. Прожити. 

Так я відчуваю.

Це вже щось. 

*** 

Сьогодні я вже не дивлюся на дату. Навмисно. 

Нехай буде, як буде. Нехай мені цього не зрозуміти. Але я можу це прожити. Опанувати себе хоч якось.

Отже, одного дня я вклалась спати в 2026 році, а прокинулась в 2036. Тут все інакше, навіть моє тіло. Тільки моя свідомість, старий щоденник і Чат ТіТіТі в моєму смартфоні були ті самі. 

Виявилося, в мене тут якась місія. Я погодилась на це. Хоча, можливо, коли все тільки почалося, я не зовсім усвідомлювала, що роблю. Можливо я вступила в цю справу випадково або через незнання. Але я тут, і частиною угоди є те, що я не повинна нікому говорити про переміщення в часі. 

Я проходила якісь тестування і навіть познайомилась з самим ТіТіТі. Але врешті він зник, як і мій старий щоденник, а потім ще один. А я — залишилась, з розумінням, що мені самій доведеться розібратися в своїй місії. 

Спочатку я, і цей світ, і все навколо здавалося мені порожнім і штучним. Зараз — все потроху оживає. Можливо, саме тому, що я включаюсь. Я сама — оживаю. 

А що ще мені, власне, робити. 

***

Кілька днів не заглядаю ні на дату на смартфонах, ні до щоденника. Просто живу. Навіть побутових звичайних справ вистачає, щоб заповнити день. 

Сплю спокійно. 

Намагаюсь не думати зайвий раз про час, про місію як обов’язок, про минуле і той його шматок, який мені не дістався.

Моя справа — проживати тут. Те, що мені дано. 

Веду щоденник, той, який є. З такою регулярністю, як мені вдається. Не маю наміру зупинятись на зниклих екземплярах. Якщо так вже трапилося — нехай. Принаймні, я можу продовжувати з тим, що є.