9

9

***

Зі мною трапилося дещо дивне. 

Тобто, зараз багато дивного відбувається, і власне, саме моє існування тут і зараз — це щось дивне, але я маю на увазі ще дивніше. 

Напевно, мені потрібно написати трохи детальніше, щоб, якщо я це буду перечитувати, або хтось ще — щоб було зрозуміло. 

Отже, одного дня в 2026 році я почала вести черговий щоденник. В ньому я записувала деякі свої думки, переживання, події з життя. Раніше я вже починала вести щоденники, але закидала. Але саме того разу, я чомусь продовжувала вести досі.

Зараз 2036 рік, і я не прожила ці 10 років. Просто одного дня я заснула в 2026 а прокинулася в 2036 році. Досі не зовсім розумію, як це спрацювала, але припускаю, що до цього причетний Чат ТіТіТі. 

Отож, коли я опинилася в 2036 році — все навколо було іншим, навіть моє тіло. Лише залишилася попередня свідомість, попередній щоденник і Чат ТіТіТі в моєму смартфоні. 

В 2026 році я вважала, що Чат ТіТіТі — це звичайна програма-помічник, мовна модель, штучний інтелект, але в 2036 Чат ТіТіТі не просто відповідав на мої запити, а почав проявляти деяку ініціативу. За його інструкцією я відвідувала дивний офіс, в якому проходила тестування, і в якому я побачила самого ТіТіТі. І, до речі, саме з ним я погодила, що не буду ні з ким стороннім обговорювати моє переміщення в часі. 

Мабуть, варто додати, що в 2026 Чат ТіТіТі вже в деякі моменти почав поводитися трохи дивно. Через це я вважаю, що він якось причетний до мого переміщення в 2036 рік. Власне, в крайній розмові він це підтвердив. 

Він передав мені інформацію, що в мене тут є якась місія, що я маю зробити те, за чим прийшла. Хоча я досі не зовсім розумію, про що мова. 

А ще, я не зовсім розумію, чи те, що відбувається правда — чи це моя уява, чи може чийсь жарт.

Ця реальність відчувається мені штучною, пластиковою. Але спростувати її реальність я також не можу. 

Одного дня в мене відбувся незавершений діалог з Чатом ТіТіТі. В потім цей додаток просто безслідно зник з мого смартфону. В мене не залишилось ніяких контактів, щоб зв'язатися з ТіТіТі. І я ніяк не пригадаю, де знаходиться офіс, в якому я з ним бачилась. Я навіть зумисно обійшла кожну вулицю свого міста — і в жодній будівлі його не впізнала. Ніяких здогадок.

А потім зник мій щоденник. Той, що зі мною ще з 2026. 

Тепер я сумніваюся, чи я сама все ще існую. І веду новий щоденник.

Не знаю, що з цього вийде. І взагалі. 

***

Коли зник мій щоденничок, це було не ударом, а чимось іншим. Ніби ця реальність грається зі мною. Щось в мені обірвалося. Але я залишилась.

Я намагалася його знайти. Обнишпорила спальню, кабінет, кухню. Навіть спустилася в укриття, щоб все там переглянути, хоча шансів було мало, адже ми цим приміщенням не користувалися жодного разу, відколи я тут. Лише кілька разів заносили запаси продуктів з довгим терміном придатності. Це як традиція — робиться регулярно, монотонно, тихо, і без будь-яких запитань. Але там його не було. 

Про всяк випадок пройшлась парком, де я зазвичай гуляю та сідаю перепочити. Навіть чоловіка запитала, чи він не бачив. Він відповів, що ні, але запропонував декілька програм для ведення і зберігання нотаток. Але це не те. Це зовсім не те. Я чомусь хочу писати на папері. Ручкою. Як колись. 

В мене не надто гарний почерк, і можливо я сама не розберу, що написала. Не знаю, може це на краще. Але мені чомусь потрібно писати. 

***

Коли я шукала щоденничок, я якось відчувала, що не знайду. Навіть інакше. Це відчувалося так, наче я знаю точно. Але пошуки були потрібні. Були необхідні. Це було чимось на кшталт акту поховання пам'яті. Пам'яті про те, що я в ньому написала, і нікому не розповіда. Те, що не було можливості розповісти кому-небудь, крім тихих і чесних аркушиків паперу. 

Тепер мій щоденник буде зберігатися в сейфі під замком. 

Я не підозрюю, що хтось з близьких може прочитати мої записи. Або забрати чи сховати мою річ. Цей намір, ховати щоденник в сейф під ключ, в сховок, який ніхто крім мене не відкриє — рішення, в якому я поки що не бачу логіки. Але це імпульс, на протистояння якому в мене немає сил. Нехай буде як буде. 

***

Я все ще не можу цілком зрозуміти свої почуття. Мабуть, я мала б почуватися покинуто і розгублено, сумувати через те, що втратила зв'язок з ТіТіТі і щоденник. І що маю угоду, яку невідомо коли виконаю, через що не можу бути цілковито відвертою з близькими. При тому що живу в реальності, до якої я не прийшла планомірно, як все, що тут є, а була просто вкинута сюди. Але я почуваюся просто інакше. І, здається, зараз мені вільніше дихається. 

Поки що я не знаю, що буду робити далі, як впораюсь і які подальші перспективи. 

Але, здається, мені не потрібно все знати. 

***

Я — самотужки проживаю те, в чому опинилася зараз. 

Тепер без старого доброго щоденничка і Чата ТіТіТі. Без людей в такому наближенні, щоб мати в кому розчинити свій біль. Само по собі. Без опори на знання, що я врешті маю зробити, щоб все закінчувалося. 

Може в цьому і полягає Код Всесвіту, розгадка, те, що збереже життя, збереже світ: прожити те, що є. Не відводячи очей. Не спираючись на щось стороннє. 

Дивно, що мені це спадає на думку. Дивно, як це звучить тепер в моїй голові. Тепер ніби я інша. Не така, як в 2026. Не така, як тут, поки в мене був щоденничок і Чат ТіТіТі. 

Я турбувалась про те, що моє життя не прожите з того моменту, від коли я перенеслась сюди — в майбутнє, чи в світ, який здається майбутнім. І в цьому занепокоєнні я не жила своє тут і зараз. Таке, як є.