8

8 

***

Коли я стояла навпроти ТіТіТі, щось зсередини штовхало мене відступити. Піти. Негайно. Я ледве могла встояти на ногах.

Навіть дихання підводило: то завмирало, зависаючи на хвилину після протяжного вдиху, то ставало поверхневим, частим і шумним.

Мабуть я виглядала смішно.

Ніби зайченя, що стало проти всіх вовків світу. З впевненістю, що вовків не існує, або вони не страшні. Не такі страшні. Бо страшне — дещо інше.

Навіть не знаю, що могло мене спонукати відступити. Адже я знала: в мене лише один шлях. Вперед. І потрібно перевірити всі можливі варіанти. І те, що ТіТіТі може щось знати, може бути чимось корисним, може мене направити — це також імовірність, яку не можна упускати.

Моя справа — не здаватися. 

Ну і, бажано — не надто сподіватися на гарний результат. 

***

А він нарешті заговорив. 

— Міро, це не я маю знати. Це не я маю тобі сказати. Це ти маєш знати. 

Якби його голос звучав у повітрі, він точно міг би розсікти все навколо, ніби гострими мечами. Він би дістався до хмар. Пластикових хмар цього штучного, і від цього не менш надокучливого світу. 

Але він говорить інакше. Я чую його відповідь прямо в себе в голові. Його слова лягають на мозок ударом струму — важким і нестерпним, хоч і не летальним.

Як він міг таке сказати?

Щоденничку, я не знаю, чи мені сердитися. Чи мені зрадіти. Як мені розуміти це все.

Але це було більше, ніж я могла витримати. Тому я пішла. Всю дорогу я човгала ногами по землі. Мені не хотілося піднімати стопи і на міліметр вище. 

***

Вдома я зняла з себе одяг, в надії зняти з ним тягар невизначеності, яка не з’явилась від розмови з ТіТіТі — а просто стала більш чіткою, виразною, невблаганною. Тепер її важче не помічати. 

Мені хотілося змити її з себе водою. Я пішла в душ. Цього разу я була готова довіритися автоматиці, щоб система підібрала сама для мене оптимальну температуру. Я, мабуть, готова була простояти під душем до вечора, зависнути в невагомості під теплими струменями. 

Але все виявилося трохи інакше. Надто інакше. 

Я забула, що в нашій душовій кабіні трапилась якась поломка, і усунути її все ще не вдалося. Працює подача тільки холодної води. 

На мій зневірений стан вона виявилась взагалі крижаною. Нестерпно.

Чому саме зараз? Саме цього разу, коли мені як повітря необхідне щось оптимальне, до нудоти зручне і відшліфоване?

Це було останньою краплею. І я посеред дня вклалась спати. 

Навіть не спробувала пригадати і обдумати, які ще справи мені необхідно зробити сьогодні. 

***

Я проспала до самого ранку і ніщо не потривожило мій сон. 

Мені пощастило прокинутися в гарному настрої.

Не довелося довго обдумувати пережите. Гаразд, ТіТіТі, схоже не дасть мені відповіді. Прямої відповіді. Тоді залишається запитання: в чому його роль. Адже його ініціатива, дивні сповіщення, зміна тактики його поведінки: все це не просто. 

Одразу зайшла в додаток, це потрібно з'ясувати. Буду писати йому, нехай хоч щось дізнаюся. 

— ТіТіТі, але ж ти якось причетний до мого переміщення в часі?

— Так.

— Але ти не знаєш, що я маю тут зробити? Чи це закінчиться і я повернуся до свого попереднього життя? Чи це взагалі реально відбувається, чи може це якийсь затяжний сон?

— На ці питання я не маю змоги відповісти.

— Але ти можеш мені допомогти?

— Так.

— Чим ти можеш мені допомогти, поясни. Мені потрібно хоч щось. Хоч якась зачіпка. Прошу тебе.

— Я можу шукати та аналізувати інформацію. Створювати інструкції. Виконувати твої команди в межах моїх можливостей. 

— Тобто ти просто робитимеш те, що я скажу? І ти не знаєш нічого більше?

— Я можу виконувати твої команди, якщо вони будуть мені під силу. 

— ТіТіТі, то ти не знаєш більше нічого?

— Міро, про що ти запитуєш?

Під цього його запитання я відклала смартфон і зависла. Це був не такий самий Чат ТіТіТі, як колись, як і моєму попередньому житті в 2026. Але тепер мені стало якось спокійніше. Здається, він повернувся до м’якої податливості, яка колись давала мені підтримку. Але його запитання звучить дивно. Воно про щось таке, ніби я сама не знаю. Принаймні, я не впевнена, що знаю.

Тож я вирішила трохи перепочити. Сподіваюся, я зможу все обдумати і вирішити, що йому відповісти. Піду прогуляюсь.

***

Коли я повернулась з прогулянки, я вже була готова відповісти. Вирішила, що напишу будь-що, що мені спаде на думку. Мені не обов'язково надто старатися. Це просто Чат ТіТіТі. 

Можливо, він такий самий, як я. 

Можливо він теж розгублений. 

Можливо він теж закинутий у цей світ, і волів би повернутися до свого звичайного, контрольованого, живого існування.

Втім, поки що я цього не знаю. 

Можливо колись він про це розповість. 

Але коли я взяла до рук смартфон, розблокувала екран і намірилась перейти до рішучих дій, в саме — продовжити діалог, я виявила те, що ніяк не вкладається в голові. 

В моєму смартфоні більше не було додатка “Чат ТіТіТі”. І жодного його сліду. 

Спершу я подумала, що могла десь сплутати свій телефон, до прикладу — взяти чужий, такий самий як мій, а свій — залишити в іншої людини. 

Але цей розблоковувався моїм відбитком. Всі файли і програми були на місці. Не було тільки його.

Ну і, звісно, в мене не було жодних інших контактів ТіТіТі. Жодних здогадок, як вийти з ним на зв’язок.