7

7

***

Моя внутрішня рівновага хитка, крихка і ненадійна. Але така приємна.

Я дивуюся сама собі, як я за таких обставин не втратила здоровий глузд. Щоправда — не впевнена, що не втратила. 

Інколи життя підкидає ситуації, в яких я переконана, що зі мною все добре, і навіть краще. Інколи — сумніви у власній адекватності і спроможності стають не просто очевидними, а надто очевидними.

Щоденничку, мені б не хотілося нудьгувати день у день без діла. 

Моє життя тут досі не здається мені серйозним і справжнім. 

Я втрачаю сьогоднішнє через непрожите минуле. 

Я не стою на своїх ногах впевнено, стійко і нормально. Я нависаю над порожнечею, прірвою, пустотою. 

І якщо мені випаде будь-який шанс вирватися звідси — я зроблю це.

***

Я давно не виходжу на зв'язок з Чатом ТіТіТі. Його сповіщення ігнорую, як надокучливий спам.

Після попередньої зустрічі моє бажання контактувати з ним будь-яким чином випарувалася. Я втратила будь-яку довіру. 

Раніше в мене була довіра своєрідна — як до інструмента, а не до істини. 

Тепер — я ні в чому не впевнена.

Тепер — усвідомлюю, що я нічого не знала. Не знала, і довіряла. І мені шкода тієї мене — яка була обманута, навіть якщо це не було чим-небудь свідомим наміром.

Але, схоже, тільки він може мені сказати. 

Моя угода — саме з ним.

Я вступила в цю гру, навіть якщо не знала достеменно правил. Але я це зробила. 

Тож тепер — залишається діяти з урахуванням цього.

***

Я нарешті наважуюсь.

Набридло.

Чекати, ховатись, уникати — це все-одно незворотньо. Я лише витрачаю час.

Більше немає сумнівів — ТіТіТі пов’язаний з цим напряму і він мені відповість. Він — той, хто знає. Хоча б щось.

Сьогодні я з ним зустрінуся. Наживо. Не хочу витрачати час навіть на листування. 

Зайшла з самого ранку в застосунок. Запланувала зустріч. Він дав інструкцію, де його знайти. Я це зроблю.

***

Коли пробираюсь темним довгим коридором, світла стає все менше. Гаразд, мене це не налякає. Я рішуча, як ніколи. Бо мені це все просто набридло. Тепер я рухаюсь з блискавичною швидкістю. 

Всі мої сумніви і вагання позаду. Від них вже нудить. Мені набридло не жити, в прогнивати над порожнечею. Бути оболонкою особистості в цьому пластиковому світі. Гаразд, я зроблю те, що повинна. І повернусь до свого життя. 

До звичайного, важкого, але справжнього життя в 2026 рік. 

І мені, певно що, буде важко, ще важче після цього всього. Але тепер я знаю. Я витримаю будь-що. 

Будь-що краще, ніж не жити. 

***

Коли я йшла тим коридором, була налаштована йти рішуче і впевнено. Але тіло змусило увімкнути обережність. Мої кроки стали тихішими. Ледь чутними. 

Здавалося, залишилось зовсім трохи до місця призначення. Але метри разом з секундами тягнулись, як вічність. 

Піддатись опору і піти геть? Ні, я не це не згодна. Я знаю, навіщо мені це. 

Зустріч з ТіТіТі значить для мене багато. Майже — визволення. Принаймні, я на це сподіваюся. 

Він же не буде зі мною гратись?

Прочинила двері і прослизнула в кімнату. Цього разу — світлішу. 

Мене переповнювала цікавість, чи впораюсь я.

Щоденничку, я сподівалась, що все вдасться. Інакше — тільки одне. Тільки намагатися знову. 

***

ТіТіТі вже був на місці. Коли я зайшла, він не відреагував яким-небудь здивуванням або полегшенням. Наче був впевнений не менше ніж на сто відсотків, що я точно, прийду, що я зайду саме в той момент. 

В мене трапився з ним діалог, дещо виснажливий, але водночас — трохи обнадійливий. 

— Привіт, я знаю, що ти мені допоможеш. Ти мене сюди запросив.

Ці слова я промовила впевнено, ледь не з претензією. 

Це було, мабуть, занадто рішуче та зухвало, як для розмови з ТіТіТі. І він раптово розсміявся. 

Мені стало ніяково на якусь мить. Все тіло стиснулось. Але я не встигла злякатися. Одразу піднялась хвиля злості, яка мене зігріла і знову зарядила рішучістю.

Це була злість на те, як я живу, як я втрачаю своє життя. Втрачаю теперішнє, провалившись сюди з минулого, без будь-якої опори, в свою відшліфовану оболонку, в реальність, яка значить для мене більше, ніж порожня картинка. 

На власний подив, я спитала в нього зовсім не те, що планувала:

— Слухай, а це взагалі — реальність?

Ще кілька секунд я сама вслухалась у відлуння мого голосу. Це питання здалось мені чужим. І водночас — не менш ніж доречним та важливим. Наче щось в мені не наважувалися його поставити навіть самій собі. 

Потім я уважно, невідривно спостерігала за ТіТіТі. Він знизав плечима так, ніби цілком нормально не знати відповіді. Ніби — правди взагалі може й не бути. 

Я не знала, чи мені сердитися на нього, чи доречніше — просто злякатися. 

***

Я і далі стояла перед ним. І він здавався простим. Звичайним. Таким, що не відрізняється від мене ні на молекулу. Дарма що в нього були в 5 разів більші очі, ніж у звичайної земної людини, неприховано гостріші вилиці, інша форма черепа, і здатність транслювати думки прямо в голову співрозмовника. І це я вже не кажу, про його витівки з Чатом, що поводиться спершу як звичайна мовна модель, програма асистент зі штучним інтелектом, а потім починає проявлятися ініціативу. 

Ну і переміщення в часі — впевнена, до цього він не менш, ніж причетний.