6

6

***

Сьогодні я спробувала послухати музику. Намагалась знайти щось з 2026 або раніше. В доступі багато нового і щодня генерується безліч нових треків для різних потреб і настроїв. Можна знайти музику будь-якої емоції, настрою, для будь-якої події. Я спробувала її слухати, і це справді непогано. Але мені потрібно інше. 

Старих треків залишилось надто мало. Мабуть, тому що нового надто багато. І навіть найновіші технології не можуть забезпечити збереження такого великого обсягу файлів. 

Або — давніше стирається з доступу спеціально. Я не знаю. Я майже нічого не знаю про цей світ. Про те, що він пройшов за ці роки. Чому вибрав бути саме в цій точці. 

Вирішила провести ретельну ревізію мого кабінету. Спробувати знайти в ньому щось давнє, давніше.

Цікаво, чи збереглося щось 10-річної давності, або ще давніше. 

***

Мій кабінет стильний, затишний, лаконічний. Мінімалістичні меблі. 

Речей з першого погляду здається, ніби зовсім мало. Це мабуть тому, що вони складені акуратно та структуровано. 

Ноутбук, мініатюрна акумуляторна станція, ще якась техніка — досі не у всьому розібралась що і для чого. 

На полицях знаходжу різні авторські нагороди у вигляді кубків, грамот, сертифікатів в охайних  рамочках. Сувенірні іменні фігурки. Роки — більшість з 2028 по 2035. 

Порожні щоденники, в точності як ти, щоденничку, тільки трохи інакші на дотик — 9 штук. Коробка кулькових ручок. 

Аж 21 паперова книга під моїм авторством, видані з 2029 по 2035 рік. 

Ще — десятки також паперових книг інших авторів з автографами і дуже особистими теплими підписами, як від близьких людей.

Після довгих пошуків все ще не знаходжу нічого переконливо старого.

Можливо я щось пропустила. 

***

Я раптово зловила себе на тому, що хочу знищити всі свої книги та сліди їх існування. Знищити навіть тебе, любий щоденнику. Обнулитися. Почати спочатку.

В мене деякі труднощі в побуті. Дрібниці, але вибивають з колії. Потрібно вирішувати, чи не перевести дітей на дистанційне навчання, бо в університеті через технічні проблеми не вдається підтримувати сприятливі умови. Вдома зламався душ і швидко привести до ладу його не вдалося. Мої надходження від продажу книг зменшилися. Я не отримала призового місця в конкурсі і декілька моїх авторських робіт залишилися поза увагою.

Чоловік ледве впорався з тим, щоб підтримати мене в стані наближеному до нервового зриву і ми не посварились. 

Я вагаюся між тим, щоб залишити все як є, перетерпіти і плавно розвиватись далі, і тим, щоб закинути, сховати, знищити все створене мною так, ніби цього ніколи не існувало.

Я почуваюся невдахою. За останній час в мене було велике сподівання, що я якось налагоджу своє життя. Внесу в нього живіть і сенс у поєднанні з благополуччям. Але як результат — я близька до того, щоб здатися повністю.

Зовсім. Ніби мене ніколи не було.

І мені навіть не шкода себе. Своїх зусиль, сподівань, старань. Так, ніби якщо не вийшло все бездоганно, не вдалося швидко розібратися з проблемами — значить все суцільно марне і нічого не варте. 

Ніби я не варта бути поміченою і підтриманою навіть самою собою.

Відслідковую, що в цей момент, коли буянить імпульс обнулитися, я не в контакті з собою. Я ніби зовні нещадно караю себе за неуспіх та водночас щиросердно даю собі шанс і право почати все спочатку. Ніби розчищаю простір для чогось кращого. 

Але в той самий час я, справжня, десь глибоко всередині, нечутно ридаю. Нечутно — бо закрита від власного слуху. Закупорена, законсервована, відділена від себе самої, від права на життя.

Мабуть, там, всередині, занадто болить. Настільки, що рішення відділитись від самої себе та обнулитися, здається нормальним. 

Та обдумуючи це я близька до того, щоб не змогти себе ось так кинути напризволяще. Стерти з лиця землі ось цим обнуленням. 

І з цим добре всередині і водночас боляче. Нестерпно боляче. 

Бо — відчуваю. 

***

Дивно, але я все ще втрималась. Не викинула книжки та щоденники. Не намагалась цього разу стерти сліди свого існування. 

Це не схоже на реальність, але мені допомогло, мабуть, те, що я звернулась до чоловіка з проханням про дрібну побутову допомогу. І те, що я усвідомила свій стан перш ніж кинутись в дію. Написала про це. Поспала. 

А потім почався новий день, нові справи.

До речі, не якісь важливі і сенсові. Звичайні. Буденні. 

Побутові завдання, звичайні люди зі своїми переживаннями і питаннями. І далі — звичайне життя. 

І мій імпульс обнулитися, знищити сліди своєї творчості та свого існування — не зник. Просто тепер в’яло валяється десь в кутку. Скніє. Отруює стабільно, хронічно, але вже не гостро і смертельно.

Мій внутрішній плач вже не звучить як надривні гучні ридання. Тепер він тихіший. Так само в’ялий, хронічний і стерпний. 

І ця буденна звичайність, помірність всього отруйного в мені вбиває тихо, неспішно, непомітно.

Не до кінця.

***

Любий щоденнику, сьогодні я продовжила огляд кабінету. Мені здалося, всі мої попередні знахідки — ні про що. Тому вирішила оглянути все ще раз, можливо я щось пропустила. 

Продовжила перевіряти кожен закуток, кожну поличку. Але нічого нового. Майже цілий день витратила на переглядання всього, що вже бачила по третьому колу. Є якесь таке відчуття, наче щось може зрушитись, наче є щось ще.

В тілі вирує незрозуміла тривога. В мені все тремтить так, ніби має відкритися ще щось. Таке, чого я ніби не бачу, а воно прямо переді мною. Але я все ще досі не можу зрушити. Мені не вдається пробитись крізь якийсь невидимий бар'єр.