5

5

***

Коли я була там, він запитав:

— Міро, ти не хочеш підійти ближче?

В той момент я чомусь зрозуміла, що це не просто про фізичну дистанцію між мною і ним. Це щось інше. Перехід. 

Мені насправді не хотілось. В мене не було ніякого імпульсу, мети, мотивації, потягу щоб зробити ще якийсь крок на зближення. Але було дещо інше, що змусило мене рухатись. 

Я ніколи б не пішла на це зближення, яке нічого не обіцяє, тільки вкидає в ризик. Я не мусила. 

Мене направила нудьга. 

Я знала, що мене, по суті, нічого не чекає вдома чи будь-де. Моє життя тут, в світі, в контексті якого я маю прогалину в розмірі 10 років — воно для мене пластмасове. І будь-яка пригода — ковток життя.

Не знаю, чи має мені бути соромно за це. 

Я не відповіла йому. Просто підійшла. 

Впритул.

***

Щоденничку, коли я підійшла так близько, він повільно підвівся з крісла. А тоді скинув капюшон. Світло потрапило прямо на нього. І я побачила.

Знаєш, в мені прокинулась цікавість і якийсь азарт. Мені захотілось ще. Ще якогось кроку. 

Я не хочу виправдовуватись, але так відчувається, наче в мене в цьому житті, тут, зараз немає нічого. Просто немає нічого свого, нічого близького, нічого наповнюючого. Може тут не світ пластмасовий і штучний, може тут я сама — всього лише оболонка? Я цього не знаю. 

Єдине, що я відчула — бажання взяти будь-що, більше чого-небудь, що дасть мені відчуття, що я жива. 

***

Любий щоденнику, мені в той момент, стоячи навпроти ТіТіТі, маючи вперше в житті можливість бачити його так зблизька, хотілось одного — отримати ще враження. Більше вражень. Відчути щось ще. 

Може я надто егоїстична. Надто плоска. Проста. 

Подумати тільки. Ось я тут. В 2036 році. Виходить, в майбутньому. З якоюсь, певно що важливою місією, про яку я досі зовсім нічого не знаю. В мирному, спокійному, благополучному світі. В світі, де немає жахливого холоду і з нашою країною більше не воюють морки. 

Але все, що я хочу, все, чого я можу хотіти — отримати враження. Відчути хоч щось. Відчути себе живою. 

Можливо я мала б зробити, прагнути чогось іншого. Чогось важливішого. Не знаю. Я просто загублена і порожня. 

І коли я була так близько, що моє дихання впиралось йому в груди, він простягнув мені одну річ. 

Тебе, щоденничку. 

***

Цього мені було більше, ніж достатньо. Я взяла тебе. В напівтемряві, де світло блукає де завгодно, тільки не там, де потрібно, я не могла розглянути тебе в деталях. Я не знала, що він мені дає. Він ніяк не сигналізував і не пояснював. 

Але я впізнала тебе, щоденничку, на дотик. 

Цього було достатньо. Навіть більше, ніж  достатньо. Я притиснула тебе до грудей і вийшла. Без розмов, пояснень чи дозволу. Я пішла додому. 

До речі, ти, щоденничку, на дотик інакший, ніж решта порожніх новеньких щоденників, які я знайшла в своєму кабінеті. В 2036, до речі, майже ніхто не пише від руки.

Але я мушу. Це єдине, що мене тримає. 

До речі, я досі не знаходила часу перечитати мої надруковані книги. Вони, як виявляється, тут теж рідкість. Я одна з небагатьох авторів, хто все ще підтримує друк паперових книг. 

Для більшості нормою є електронні книги. 

Переважно їх слухають в аудіоформаті, паралельно займаючись іншими справами. Або ж за допомогою програм  зі штучним інтелектом книги автоматично перетворюють в фільм. До того ж для кожного користувача це буде інакший файл, оскільки при генерації фільму за книгою враховуються ще й особливості сприйняття споживача. 

Таким чином можна всього за 1 годину перегляду фільму отримати ту саму інформацію, яку читати у вигляді звичайної книги довелося б цілий день без перерв. 

Ніби зручно. Економить час. 

Мої книги, ті що паперові — такої можливості не передбачають. А в цьому світі, хоча все благополучно та гарно, просто немає часу взяти звичайну книгу та читати її цілий день. Тож я і до своїх ніяк не доберусь. 

Не знаю, чи я знайду в них щось цінне. Планую перечитати, але чомусь постійно переключаюсь на щось інше. 

Хоч і справді цікаво, чому я вирішила вибрати саме паперові книги. 

Якщо це справді була я. 

***

Мене ніби відштовхує від читання моїх книг. Постійно щось відволікає. Це мене лякає. 

Любий щоденнику, ще трохи, і я змирюся з тим, що я нічого не знаю про себе. Про те, що зі мною  сталось або  могло статись за ці десять років. Адже я не можу просто так взяти і розпитати все в близьких. Угода. 

Кожного ранку я прокидаюсь в такому гидкому стані, навіть не знаю як його назвати. 

Стає зрештою просто шкода. Шкода себе, що я втрачаю життя, справжнє відчуття життя. Моє функціонування це щось порожнє і безсенсове. 

Я прокидаюсь, готую їжу, прибираю, переглядаю пошту, тренуюсь, роблю покупки, дивлюсь кіно, цікавлюсь справами дітей, чоловіка. Переглядаю надходження на мій банківський рахунок, затверджую просування моїх написаних за ці роки книг, щоб мати відсоток з продажів. Стежу, щоб витрати були не більшими, ніж надходження. 

Інколи мені здається, що я навіть не відчуваю свого тіла. 

В нашому будинку встановлена сучасна кліматична система, що зберігає комфортну температуру, вологість та склад повітря. Інколи ловлю себе на тому, що я зливаюсь з простором, розчиняюсь в ньому, і це не в задоволення — це відчувається так, наче мене немає. Наче я — порожня або просто неіснуюча.