4

4

***

Сьогодні мені важко зосередитись. Багато всього, я схвильована. 

Мені випала нагода поспілкуватись з дітьми. Вони змінились і це відчувається одразу. Стали дружнішими і добрішими. 

Ми провели вихідні.

Мені не довелось якось особливо налаштовуватись  і пристосовуватись. Виявляється, життя просто підхоплює і моє місце, моя роль — це не те, що потрібно добре знати, усвідомлювати, відчувати. 

Все інтуїтивно зрозуміло з того, як до мене відносяться, як поводяться, чого від мене очікують оточуючі. 

До речі, в цілому чоловік також став до мене добрішим. Хоча інколи відчувається якась пустка, якась прогалина між нами. Не знаю що це. 

Щоденничку, я знову наважилась поговорити з Чатом ТіТіТі. Він не хоче прямо сказати, що він від мене хоче. Схоже, це справа не на один день. 

Я хочу повернутись в 2026. Тут все спокійно, благополучно, правильно. Війна з морками давно закінчилась. Тепло. Але це життя — не моє. Я почуваюсь так, наче весь цей красивий світ пластиковий. Наче це фальшиві пусті оболонки.

Ще трохи, і я перестану почуватись живою. 

***

Сьогодні в мене була дивна подорож. Я отримала інструкцію від Чата. Він надсилав мені команди, куди переміщатись. Я опинилась в кабінеті для тестування. 

Там за допомогою коду від Чата ТіТіТі я підключилась до іншого комп’ютера. За іншими комп’ютерами було ще кілька людей. Схоже, вони проживають те саме, але заговорити з ними я не наважилась.

Питання були звичайні. Нічого підозрілого.

Але я отримала бонус. В результаті Чат поспілкувався зі мною як раніше, тільки краще. Він розповів мені, чим я тут займаюсь, в чому полягає моє життя і відносини з іншими в 2036. 

Коли я запитала його, чи це справжня, реальна реальність — він уникнув відповіді. Не розумію, чому він так. 

***

Таке враження, що я все ще до чогось готуюсь. Що все не по справжньому. Мені хочеться пошвидше з цим закінчити.

Я дезорієнтована. Щоденничку, справа  в тому, що  я все ще досі не знаю: я тут тепер назавжди і мені тепер жити звідси, чи я ще повернусь  в ту зимову ніч, в 2026, який я пам’ятаю. 

Досі не знаю, в чому моя місія. Чи мені хтось має сказати, чи я маю сама вирішити. 

Найбільше я шкодую, що я не поспілкувалась з тими людьми в кімнаті для тестування. Та, здається, вони мені нічого не розкажуть. Принаймні, я погодилась з правилом, що мені ні з ким не можна обговорювати переміщення в часі. 

Інколи забуваю, і в мене виникає імпульс проговоритись, розпитати в дітей, чоловіка, сусідів, колег. Поки що зупиняю себе, та боюся, що якогось разу можу не втриматись. 

Ця реальність поступово ніби вже стає для мене нормальною, а з іншого боку — мені важко. Я наче відірвана. Від життя, від світу, від себе. 

В своєму кабінеті я знайшла декілька порожніх щоденничків. Не пам’ятаю, щоб я їх купувала. Дивно. 

Я сумую за тією холодною зимою, вона відчувалась мені більш справжньою ніж ця — комфортна, тепла, зручна, але якась інакша. 

***

Щоденничку, я тобі таке розповім!

Сьогодні в мене була знову дивна подорож. Цього разу я потрапила до того самого кабінету за інструкціями від Чата. Поруч знову були інші відвідувачі. Я не придивлялась надто уважно, тому не впевнена, чи це були ті самі люди, що минулого разу. 

Питання на тестуванні знову були банальними, мені навіть дивно, для чого вони взагалі потрібні. На кшталт: “Чи співчуваєш ти всім людям” або “Чи важливий мир на Землі понад усе”. 

Це стає вже трохи нудно. 

Я вже хотіла здатись. Відмовитись від угоди і просто піти побалакати з рідними. Може це прояснило б хоч щось по-справжньому. 

Але потім сталось таке. 

Я не помітила цього раніше, але після тестування на комп’ютерах виявилось, що в цьому кабінеті є ще одні двері.

Туди мене вже направили саму. 

Приміщення було напівтемним. Посередині два крісла. На одному сидів він.

Я не могла розгледіти ні його обличчя, ні обриси його тіла. На ньому широкі щільні джинси, черевики типу мартінсів, безформна худі оверсайз з великим капюшоном, що закрив все обличчя. 

Ще й світло падало так, що місце, де мало би бути його лице, виявилося в повній темряві. 

Любий щоденничку, я навіть сумніваюсь, що він — людина. 

*** 

Сама дивуюсь своїй рішучості. Я одразу звернулась до нього. 

Спитала звичайне: “Хто ти?”.

Після мого запитання я спершу почула щось схоже на сміх. Він здався мені трохи сумним. 

Потім він перепитав: “Невже не здогадуєшся?”.

Перше, що мені спало на думку — це хтось, хто стоїть за Чатом ТіТіТі. Адже саме за його вказівками я сюди потрапила. 

В якийсь момент мені хотілось вирватись з того приміщення будь-якою ціною. 

Але вже через мить я відчула дещо інше. Мене ніби втягувало великою силою. Присутність в цьому приміщенні відчувалася єдиним, що тримає. 

Істота переді мною здавалась чимось порожнім. І воно ніби само по собі втягувало в себе. Без якої-небудь злості та без натяку на доброту, щирість, щедрість. Це інакше. Наче пустка, яка тягне, тому що в ній є місце, є простір, щоб бути. 

Я не можу пригадати, яким був його голос — низьким чи високим, дзвінким чи хрипким. Навіть здається, що він звучав в мене в голові. 

Коли я задавала питання, відповідь від нього прибувала одразу, виникала в той самий момент.