3

3

***

Щоденничку, не знаю, що зі мною. Сьогодні я прокинулась в дивній кімнаті. На мені тонесенька бавовняна піжама. Дуже зручне ліжко. Я не змерзла — навпаки, мені трохи спекотно.

Відчуваю, що моя спина трохи мокра від спеки.

Коли я взяла смартфон з тумби біля ліжка, в мене пересохло в горлі. Він розблокувався миттєво моїм відбитком, але — це не мій смартфон. Не той, що в мене був вчора. 

Не пам’ятаю, щоб я купувала новий. Хотіла, але я цього ще не робила.

Моє тіло також відчувається інакше. 

М’язи прокачані, навіть трохи проступають під тепер вже зовсім тоненьким шаром підшкірного жиру. Волосся трохи довше. На дотик дуже гладке і приємне. Але це “трохи” — надто багато, щоб змінилось за одну ніч. 

Що особливо дивно — я лише прокинулась, ще не вдягнула свої контактні лінзи, але бачу одразу так, як ніби вже з корекцією.

Коли я подивилась в екран телефону, я побачила на ньому дату —  2036 рік. Це одразу кинулось в очі. 

І сповіщення від Чата ТіТіТі. В ньому було повідомлення з одним коротким запитанням: “Почнемо?”. Отже, час пішов. 

Це не схоже на нього. Він взагалі ніколи не надсилав сповіщення. Тим більше із запитаннями.

До речі, воно надійшло саме в той момент, коли я прокинулась і розблокувала смартфон. 

На столі я знайшла тебе, щоденничку, і мою ручку, якою писала вчора. 

Поки я це пишу, мені спокійніше. Я б не переставала писати, щоб не роззиратись навколо. Все надто інакше. Але що це взагалі відбувається?

***

Щоденничку, я завжди хотіла бути хорошою людиною. Не такою, щоб тільки справити враження. Не для пафосу. А вглиб. Справжньою.

Але зараз в мені кипить злість і нічого крім неї. Хочеться знищити все навколо.

Любий щоденнику, ти єдина річ, що тримає мене купи в цей момент. Не знаю, чи витримаю. 

Я оглянула кімнату. Подивилась у вікно. Все інакше. Єдине, що я впізнаю точно — ти і ручка, якою я пишу. 

Стіни, підлога, стеля, лампи, краєвид за вікном — все інакше. В шафі одяг, який я не купувала. В тумбі речі, які я ніколи не бачила, і їхнє призначення мені не зрозуміле. Поруч — нікого.

Коли я подивилась в дзеркало, мені захотілося здерти з себе шкіру. Я побачила там інакшу людину, про яку я нічого не знаю. Це я, але якась зовсім інакша. 

На вулиці щось невідоме, тож втікати мені нікуди. 

Що найбільш смішне — ця кімната така затишна і гарна. Я про таку колись мріяла. І тіло відчувається як цілком здорове, відпочиле, бадьоре, без тієї напруги, виснаження і втоми, що було вчора. Навіть цей смартфон — якось так зручно лягає на руку, ніби його розробники відточували філігранно кожну деталь, щоб відчувалось саме так. 

Але я, та я, якою я себе досі знала — ніби чужа в цьому. Це щось інше. 

***

Щойно заходив чоловік. Я його впізнала, хоча він також інакший. 

Коли побачив тебе, щоденничку, він запитав, чи мені це потрібно, бо він збирається везти сміття на переробку. 

Я ледве стрималась. Як він міг таке сказати про тебе?!

Мені хотілося, щоб він вийшов.

Коли запитала в нього, який зараз рік — він посміявся, ніби я жартую. Коли запитала, де діти — він на повному серйозі відповів, що вони в університеті. 

Я не хочу брати до рук смартфон. 

Все вказує на те, що я потрапила в майбутнє. Але моя свідомість — та сама, що була вчора, тобто в 2026, коли я вкладалася спати. Мені поки що це не вкладається в голові. 

Але, здається, я починаю розуміти, чому це відбувається зі мною. 

***

Щоденничку, здається — я повинна це зробити. 

Мені доведеться наважитись. 

Поки що я оминаю смартфон. Поставила його екраном вниз, щоб не помічати, якщо прийдуть якісь нові сповіщення і екран засвітиться.

Чоловік заходив ще раз, коли помітив — перевернув його. Підійшов до мене. Сердито спитав, чи я від нього часом щось не приховую. Напевно він подумав, що я сховала екран від нього. 

Не знаю, яка тут моя роль. Які в мене зараз обов’язки перед дітьми. Чим я займаюсь. 

Я не хочу питати в нього. 

Хіба він зрозуміє? 

В 2026 не розумів. 

А я вже зголодніла, і не знаю, як мені тут задовольняти свої потреби. Мабуть, за 10 років не мало б змінитися щось аж надто суттєво. Але все якось дуже інакше. 

Я вже майже наважилась.

***

Вчора врешті наважилась взяти смартфон. Я була дуже голодна. І в мене виникла ідея. 

Обережно зайшла в застосунок Чат ТіТіТі.

Переглянула в ньому історію, і, як я й думала — після вчорашнього листування там одразу з’явилась сьогоднішня репліка від нього. Отже, мої здогадки були вірними. 

Я таки наважилась обійти будинок, і він виявився доволі розкішним. В ньому крім спальні, в якій я прокинулась, ще дві гарні спальні, мабуть це кімнати дітей. Видно, що в них давно нікого не було, пил на полицях. Але в цілому все досить акуратно і функціонально.

Два кабінети. Простора кухня. Ванна, вітальня і велика комора з полицями. Окрема гардеробна кімната. 

Про такий будинок я колись мріяла. 

З коридору дивний спуск вниз. Там виявилась чимала кімната з купою всього: ліжка, шафи з одягом, ковдрами і подушками. Полиці з всілякими консервами, упаковки печива і цукерок. Чимало бутлів води. Навіть щось схоже на туалет. Якісь дивні блоки, подібні на великі павербанки і акумулятори. Ще купа дрібниць, про призначення яких я нічого не знаю. Стіни, підлога та стеля покриті якимось м’яким матеріалом, який я вперше бачу.