2

2

***

Коли я думаю про майбутнє, мені не страшно. Я відчуваю якусь порожнечу та нудоту. Просто більше не наважуюсь планувати, ніби попереду тільки погане. Але це точно не так, я впевнена, що буде ще чимало різного. 

Мені сьогодні сестра розповіла, що її телефон зламався через стрибок електричної напруги, поки заряджався. Це також трюк морків. 

Інколи вони зламують доступ до керування електропостачанням, і зумисне запускають збої, щоб наша техніка виходила з ладу. Ми отримуємо зайві клопоти, а вони — перевагу. 

Дрібниця. Але коли таких дрібниць ціла купа — легко з’їхати з глузду. 

Від самого холоду ціла купа проблем.

Щось я надто зосередилась на негативі. Але щоденничку, хіба можна інакше? 

Я от зараз насильно намагаюсь змусити себе написати щось хороше, позитивне, грайливе, цікаве. Смішно. Щоб не здаватись надто негативною і песимістичною, пишучи свій щоденник. 

Чесно, мені хочеться блювати від самої думки сфальсифікувати реальність та вичавити з себе щось хороше спеціально. Навіть якщо воно є, через будь-який тиск, навіть від себе самої, ніби зумисно починається якийсь спротив. І я буду виливати ще більше негативу, аби тільки не піддатись тиску.

Мене дратує вся ця війна з морками, цей холод, це постійне хвилювання, що вони придумають щось ще, до чого ми будемо не готові, і знову застануть нас зненацька. 

Не розумію, навіщо комусь шкодити.

Хоча, знаєш щоденничку, іноді я сама відчуваю агресію. Іноді здається, що не зможу себе втримати. Що відкину логіку і совість. Що буду також робити щось хаотичне, шкідливе і зле. 

Я, звісно, стримую себе. Але цей імпульс живе в мені. І добре якщо вдається випустити його через якийсь жарт. Та буває — не справляюсь, піддаюсь йому. Можу з кимось посваритись. 

А може статись і щось ще гірше, хто-зна. 

***

Любий щоденнику, гарні новини. Сьогодні мені було тепло спати. До самого ранку.

В нас знову відключили електроенергію. Вчора була чергова атака морків на нашу країну. Вони намагаються знищити всі наші електростанції, щоб разом з морозом це нас знищило, чи принаймні — змусило здатись.

Але ми все ще тримаємось. Та насправді не знаю, чи є в нас вибір. Чи є інші варіанти, ніж протистояти на смерть.

Вцілому я не боюся померти. Не знаю чому. Може це й погано. 

Якщо уявити, що в якийсь момент мене не стане — це викликає в мене спокій і порожнечу. В деякі моменти навіть полегшення. Можливо, це тому що я свідомо опрацьовувала страх смерті.

Хоча, як мені відомо: боятись померти — нормально. І якщо людина немає цього страху — це не про його відсутність. Скоріше про захисний механізм — заперечення. 

Не знаю, що зі мною насправді. Може я просто втомилась. 

***

Сьогодні вихідний. Замість сидіти спокійно вдома у відносному теплі, мій чоловік, не зважаючи на -40 холоду, попрямував з самого ранку кудись. Наче б то на ринок. Він це робить кожної суботи. 

Чесно — мені не вкладається в голові, заради кого або заради чого він це робить. Чому, навіщо. Я не знаю, що  в нього в голові, що він насправді робить по суботах, і що він при цьому відчуває.

Раніше я думала, що він догоджає своїй матері. Що він їздить, щоб її повезти на базар. Та коли холод посилився, вона вже декілька субот пропускає. Не ризикує. А він все ще їздить.

Повторюю, щоденничку, я не знаю, що він там робить, що думає, для чого. Бо для покупок — смішно. Все або майже все він може придбати в будні після роботи в супермаркеті. Може я його дістала і він просто таким чином мене уникає, не знаю.

Сьогодні в мене навіть полились сльози через це. Чому — від думки, що може є хтось, або щось, заради кого або чого він це робить. Навіть в такий мороз. І це не заради мене. 

Найбільше болить те, що я не можу з ним це вільно обговорити. Я насторожена до краю. Переживаю, що він в будь-який момент може вибухнути та вилити на мене купу нестерпної злості. Може у всьому звинуватити мене саму. 

Раніше ми наче вже обговорювали наші відносини. Я йому сказала, що мене турбує ця циклічність, коли він старається, потім віддаляється, потім вибухає, і знову починає старатись, тільки коли я вже готова піти. Він сказав, що постарається змінитись.

Вчора я відчувала, що він не включений. Що за маскою приязні й обережності знову насичена злість і холод, що проривається при будь-якому невдалому русі.

Я звикла, що він не повертається до справжньої включеності, поки не розіб’є мене повністю.

Коли він старається, включається, я радію, я люблю, я сподіваюся, що нарешті все налагодилось. Ще днів 5 тому я відчувала таке кохання, що мені хотілося розплавитись і огорнути його повністю. А 4 дні тому з’явилась тривога. Останні 2 дні вже не тривога, а криклива паніка. Позавчора вже виник міні-конфлікт, в ході якого я і ридала, і сердилась та навіть посилала його. 

Але, щоденничку, таким мініатюрним конфліктом цикл ніколи не закривається.

Щоб врятувати свою психіку, тепер я змушена вирішити, що на цьому все. Що я закінчую ці стосунки остаточно і безповоротно. Але мені заважає сумнів, і надія, що це ще не все, і страх, що я не зможу. Я відчуваю приреченість, бо насправді мені ще жодного разу зосі не вдалось уникнути такого моменту, коли я повністю розбита, до дна, до краю. Тільки в найкрайнішому відчаї я здатна зупинити падіння, вирішити що це кінець. І тільки тоді він вгамує свою агресію та почне старатись. 

Цікаво, що він не робить чогось аж такого жахливого. 

Просто я все відчуваю. Надто сильно. Надто глибоко. Я помічаю загрозливі мікрорухи. Слово, сказане необачно. Інтонацію. Погляд. Тишу, там де мають бути розмови.