1

1

***

Привіт, любий щоденнику!

Навіть не знаю, з чого почати…

Я вже стільки разів намагалась писати. Починала. Закидала. Знищувала. Інколи мені набридало або не вистачало часу. Але частіше — було соромно. Страшно, що хтось знайде, прочитає, і тоді станеться катастрофа. Хто-зна, що про мене подумають: що я дурна, ненормальна або що я зовсім невдаха… 

Але я писатиму. Деколи думок так багато, що я не витримую з ними наодинці. Сподіваюсь, буде легше, коли виписувати. Так кажуть психологи. 

Я до речі теж хочу стати психологом. Інколи хочу… Та… Зараз не до того. 

Сьогодні холодно. Знову відключили електрику. В кімнаті нема термометра, не знаю скільки градусів. І добре що нема, бо якби знала, мабуть, було б ще страшніше від того.

Добре, що чоловік вчора знайшов другий спальник. Ми залізли в них, зверху накрились ковдрами і витримали ніч. В ноги було так тепло, що я навіть зняла шкарпетки. 

Я застудилась, а можливо в мене взагалі грип. Але я не хочу йти в лікарню. Вчора було дуже погано. Якщо погіршає, то таки піду. Але не хотілося б.  

Вже два дні перед  сном я боюся, що зі мною може статись щось справді серйозне і я скоро помру. Від хвороб, ускладнень, виснаження, щось таке. Заспокоюю себе, навіть розумію, що нема в цьому нічого аж такого страшного, але потім знов. 

Мені вчора допомогла заснути “медитація”, якщо її  можна так назвати. Знайшла на ютубі запис “йога-нідра”. Лежу, слухаю, розслабляюсь. Хоча по інструкції потрібно залишатися в свідомості, але я від неї майже завжди добре засинаю. 

До речі, вчора я почала полоскати горло і промивати ніс соленою водою. Не сподівалась, але вранці мені було набагато краще. Вставати важко, та коли вже піднялась — помітила, що набагато більше енергії, ніж було вчора. Це обнадіює. 

Зараз холод так пробирає, що більше не можу витримати. Навіть не знаю, чи допоможе мені якийсь чай, щоб зігрітися, чи піти хоч на кухні розпалити у дров’яній печі — тут є така розкіш. Хоч якийсь комфорт. А в нашій кімнаті нема. Тільки холодні стіни та електричний камін, від якого, ясна річ, мало користі коли електропостачання є лише по кілька годин на добу. 

Ніколи не думала, що буду радіти можливості натопити дровами хоч якусь піч…

***

Писати — направду добре. Я це люблю. Нагромадження хаосу всередині структурується. Стає простіше, зрозуміліше. Легше видихнути.

Але знаєш що, любий щоденнику? Деякі речі фіксувати страшно. Від цього вже не вдається не помічати, наскільки вони реальні. 

До речі, сьогодні я не витримала. 

Наважилась все ж запропонувати чоловіку, щоб ми перенесли свій матрас в дитячу кімнату — в них пічне опалення, тож хоч трохи тепліше. 

Написала йому і своїм родичам: “Тоня подивилась прогноз погоди і сказала — матрас в зуби і дозимовувати в дитячу кімнату. Бо вона переживає, що ми замерзнемо і здохнемо, і не буде кому купувати їй корм.”

Тоня це наша кішечка. І це жарт, звісно. Сумний жарт.

Я сама подивлялась раз по раз прогноз в надії, що цей холод закінчиться, і ми зможемо ще трохи, і спокійно видихнути. 

Але ні. Поки що немає на що сподіватись. 

Може настане весна, і тоді вже кліматична зброя наших ворогів, морків, проти природи не попре. Взимку цього разу вони атакували нас зусібіч — влаштували нам аномально морозну і сніжну зиму вкупі з руйнуванням наших електростанцій. Ну і як результат — нестерпно холодно.

Багато наших вмирають не від зброї, а банально — від грипу. Переохолодження в таких умовах знижує імунітет майже на нуль. І якийсь дрібний вірус може знищувати масово. 

Не скажу, що ми зовсім не пораділи. Ми давно не бачили сніжної, морозної, казково-красивої зими, особливо діти. От і побачили. 

Як колись у дитинстві. Щоправда, зараз — занадто. 

Цей холод вбивчий, та ще й без звичних ресурсів. Але ми сподіваємося на краще. Сподіваємося, скоро ми знайдемо спосіб знешкодити морків. 

Вчора, коли було важко заснути, я обдумувала, яке екзистенційне значення для мене в цьому перебуванні в жахливому холоді. Може я мала б стати якоюсь сильнішою, витривалішою, свідомішою, від того, що таке пережила. Але не знаю. Я трохи здалась. 

Принаймні тим, що я так хотіла, аби ми і діти мали кожен особистий простір, щоб жили окремо — але от і не впоралась, і пішла на цей крок. Будемо поки що всі накупі. 

Поки що не тепло, але тепліше. 

Хоча діти сидять в тонесеньких бавовняних піжамах, футболках і без шкарпеток…  Тоді як я в двох теплих светрах, двох парах штанів та шкарпеток і ніяк не можу зігрітись. Ну це зрозуміло, вони з іншого покоління, їм вже вживили ген холодостійкості. 

Ну а нам, дорослим — замерзати, і це вже, мабуть, не виправити. 

Любий щоденнику, мені прикро в цьому зізнаватись, але я бачу, що в мене притупились емоції. Я не відчуваю нічого, крім холоду. За звичайне людське зігріти ноги я, мабуть, вже готова на все. Або майже на все.

***

Мабуть, я стала більш терплячою. Або відчайдушною. Вечір в кімнаті з дітьми — це випробування, яке я витримую. Легко. Без страшної сварки, без надриву. Кілька слів скажу малим і все. Може й повчально, та спокійно прокоментую їхні бешкети. Не виходячи з себе.  

Тепер я б витримала хоч будь-який шум, якщо мені дати тепло, безпеку, їжу. Може я все-таки пройшла трансформацію через випробування холодом? І тепер я інакша.

Хто-зна, звісно. Інколи я думаю, що я — цілісна, свідома, емпатична людина. А іноді — що я дурко, і насправді більшість проблем від мене. Маю на увазі проблеми у відносинах з людьми. Крім них, здається, будь-які лиха — дрібнички.