Щоденник 

 Проєкт: «Коли часу обмаль»

Назва: Щоденник 

***

18.10.2021

Осіннім ранком разом з пожовклим листям, яке спадало з дерев, кружляла загадкова тінь під музику ще легкого прохолодного вітерця, загравала з перехожими…

Я біг у парку свої звичні п’ять кілометрів, як раптово біль у грудях зупинив мене. Я сперся на лавку під деревом і наче побачив жіночий силует. 

Дівчина у довгій сукні з чорними очима крокувала до мене. Чим ближче вона підходила, тим нестерпніше біль ставав у грудях… 

Вона простягнула мені руку. Я відчув дотик до свого плеча.

—Вам погано, чоловіче? 

Я розплющив очі. Біля мене зупинився хлопець, якого частенько зустрічав на пробіжці. Його рука лежала на моєму плечі.

«Фух. Це була не тінь». 

—Швидку, будь ласка.

***

27.10.2021

Щойно вийшов з інституту раку з висновками обстежень й сів на лавку в парку. Слова доктора я не буду переказувати своїй родині, бо не витримаю смутку в їхніх очах. Буду мовчати поки це можливо.

«Хто б міг подумати…. Невже я не побачу, як донька вдягне білу сукню. Не потримаю її дітей на руках…»

«Чи переживе такий удар моя мати?»

«Дружина?»

« Донька?» 

 «А мій недописаний роман не вийде у світ?» 

Щоб розігнати ці думки, я пішов додому редагувати свій закинутий текст.

«Невже треба захворіти, щоб більше не відкладати на потім?»

Листя падало з дерев. Я відчував, наче тінь дихала мені у спину. Боявся, що не дійду додому, якщо озирнуся.

***

29.10.2021

Я сидів за письмовим столом біля вікна. 

Листя падало з дерева на підвіконня. Так осінь відмотувала мій час. 

Один листочок приземлився на мій рукопис, наче за мене поставив крапку.

Увесь час, який я витратив на редагування, набув більшого змісту мого життя… Відчув, як щось ожило в середині.

Я потягнувся до листочка, прокрутив його в руці. Він нагадував мені стрілу. 

Нарешті замахнувся у мішень — відправив рукопис у найпопулярніше видавництво.

У листі не додав про свою хворобу. Не хочу, щоб мій роман приймали із жалістю…

***

30.10.2021

Сьогодні мої дівчата повернулися з Єгипту, а моїм остаточним рішенням стало мовчання.

В аеропорту донька бігла до мене, як у дитинстві з садочка - з розкритими обіймами. Люди затримували здивований погляд на нас, а мені було байдуже. Слідом за донькою я поцілував дружину, яка прикотила валізу вдвічі важчу додому. 

—Ви що там з музею стирили мумію?

—Батьку, — Діана застрибнула на заднє крісло автомобіля, тримаючи подаровану мною книгу Колін Гувер в оригіналі, — це дуже доречно. Я поглиблюю вивчення англійської. Відпустка остаточно направила мене до лінгвістичного. 

Юліана сиділа поруч зі мною з букетом червоних троянд. Левиця, якій пасує цей колір. Вона поклала свою руку на мою.

—Ми скучили за тобою.

Сім’я Боженко рушила додому. Їх чекала замовлена вечеря з ресторану.

***

05.11.2021

Спочатку Юліана думала, що я поступаюсь ранковою пробіжкою на письмо перед роботою, але згодом вона почала частіше затримувались біля дверей мого кабінету і поглядати на мене… 

«Скануй мій біль, зітри мою пухлину…»

Я закрив свій щоденник, коли почув кроки за спиною. Дружині ще рано знати про нього.

—Юра, — вона обійняла мене, цілуючи у щоку,— ти наче змінився.

—Дурниці, — і обійняв Юліану. — Прийшов час усвідомити, що донька незабаром відправиться у дальнє плавання.

—Так, час плине швидко….— дружина зазирнула в очі за відповідями. — А як взагалі справи на роботі?

—Як раз хотів перевірити презентацію на лекцію!

А точніше лекцію свого асистента. В той час, коли я був у лікарні, пари проводив він.

***

06.11.2021

Діана вирушила на вихідні до подруг в гуртожиток. 

—Скоро і я приєднаюсь до них, — донька закинула сумку на плече, обіймаючи нас.

Ми з Юліаною залишились вдвох. За вікном дощило. Ми закуталися у ковдру у ліжку. Дружина вибрала фільм і поклала долоню мені на груди. Я вдихав запах її волосся, погладжуючи її ключиці. 

Двадцять років щастя, двадцять років турботи.

Вона поцілувала мене, наче погодилася з моїми думками.