Щоденник

Розділ 1. День, коли небо заплакало

Я не знаю, з чого правильно почати цей щоденник. Може, з того, що колись у нас була тиша? Чи з того, що у вікно світив лагідний ранок, який уже не повернеться? Але я почну з відчуття. З того дивного й страшного відчуття, яке прокинуло мене того ранку.
Здавалося, що небо стало важким. Воно притиснулося до дахів, і кожна хвилина тиснула мені на груди, як камінь.

Я відкрив очі, а за вікном усе було як завжди: десь на сусідньому балконі висів килим, мама на кухні варила чай, а за стіною хтось вмикав телевізор. Але ця звичайність була наче фальшива. Вона трималася на ниточці. І ця ниточка обірвалась тоді, коли я почув перший вибух.

Він був далекий, глухий, мов десь у небі розірвалось серце. Потім другий. Мама вбігла в кімнату, очі круглі від страху, губи тремтять. «Швидко, вдягайся!» — голос її ламався, наче суха гілка.

Я одягався мов уві сні. Куртка, черевики, рюкзак. Ми вибігли на сходи. Сусіди теж вибігали — хто з сумкою, хто з дитиною на руках. Дехто навіть не встиг взяти куртку. Усі поспішали вниз, до підвалу, до темряви, що мала стати нашим укриттям.

У підвалі пахло вогкістю й старими речами. Хтось приніс свічку, її тремтливе світло малювало плями на стінах. Люди сиділи мовчки. Діти притискались до мам. Старенька сусідка молилася пошепки. Я чув свій подих і серцебиття. Таке голосне, що здавалося — його чути всім.

І тоді я зрозумів: почалася війна. Та сама, про яку ми читали в книжках, бачили у фільмах, чули в розповідях дідусів. Але тепер вона була наша. Рідна, страшна й безжальна.

Перші години ми просто сиділи. Чекали, що все мине. Що це помилка. Що ось зараз хтось скаже: «Все добре, виходьте». Але слова не лунали. Лунали вибухи. І кожен наче розривав частинку душі.

Через кілька годин тато наважився вийти подивитися, що надворі. Він повернувся з обличчям, наче камінь. «Місто горить», — тільки й сказав. І тоді я вперше заплакав. Не тому, що боявся за себе. А тому, що зрозумів: те місто, в якому я виріс, де знав кожну вулицю, кожен двір — його більше немає. Його спалили вогняні сльози неба.

Ми ночували в підвалі. Там не було ліжок, лише картон і старі ковдри. Мама обіймала мене, а я вдивлявся в стелю й слухав: чи знову буде вибух? Чи витримає наш будинок? Чи побачу я завтра сонце?

І тоді я почав писати. Бо слова — це єдине, що я міг контролювати. Це мій спосіб зберегти розум серед цього пекла. Мій спосіб сказати світу: ми були, ми є, ми боремося.

Наступні дні стали схожими один на одного. Тривога, підвал, короткі виходи за водою й хлібом. Одного разу тато приніс нам теплі вареники — сусіди поділились. Ми їли їх, як найбільший скарб. А мама потім довго плакала. Вона плакала тихо, аби я не бачив, але я чув.

І знаєш що? Я запам’ятав кожен такий день. Бо кожен день — це подвиг. Подвиг мами, що знаходила сили посміхнутись. Подвиг тата, що йшов під обстрілами по їжу. Подвиг кожного, хто просто не здавався.

Я не знаю, як закінчиться ця історія. Але я знаю: ми вже перемогли. Бо ми живемо. І я пишу. І я вірю.

Розділ 2. День, коли серце розірвалось

Минуло кілька тижнів від того першого ранку, коли небо заплакало. Час став дивним. Він наче зупинився. Ми жили від тривоги до тривоги, від вибуху до вибуху. Я не знав, який сьогодні день тижня, але знав, де ховатися й як швидко спускатися в підвал.

Тато кожного ранку виходив із дому. Він казав, що мусить шукати воду, хліб, ліки для бабусі-сусідки. Я завжди проводжав його поглядом і просив очима: «Тільки повертайся». Він усміхався. Завжди усміхався. Але я бачив, як важко йому дається ця усмішка.

Того дня він пішов, як завжди. І як завжди пообіцяв повернутись. Мама довго стояла біля вікна, потім сіла поруч зі мною й обняла. Ми мовчали. Чекали. Слухали. Кожен гуркіт у небі змушував мене здригатися.

Години тягнулися, як вічність. Але тато не приходив. Надворі вечоріло, а його не було. Мама почала нервувати. Бігала до вікна й назад. Зрештою вона не витримала й пішла шукати його. Я залишився сам. Сидів на підлозі, обійнявши коліна, й молився так, як ніколи в житті.

Коли мама повернулась, вона була бліда, як полотно. Вона не сказала жодного слова. Лише сіла поряд і заплакала. Я тоді зрозумів усе без слів. Тато загинув. Він більше не прийде, не обійме, не скаже: «Мій герой».

Його не стало через уламок ракети, що влучив у чергу біля хлібного кіоску. Люди просто стояли й чекали хліба. Просто хотіли жити.

Тієї ночі я не спав. Я сидів біля вікна й дивився на зірки. Вони здавались чужими, далекими, байдужими. Але я говорив із ними. Я просив їх передати татові, що я люблю його. Що я пишатимусь ним завжди. Що він був і буде для мене найсильнішим.

Мама наступного дня принесла стару світлину. Там ми всі разом — тато, мама й я на морі. Я довго дивився на ту фотографію й не міг повірити, що тепер у мене залишився тільки цей папірець і спогади.

Життя тривало. Але ми вже були іншими. Без тата. Без його сміху й порад. Мама трималася заради мене. Я тримався заради неї. Ми стали одним цілим, двома половинками, що намагались зібрати докупи розбите серце.

Я записав це в щоденник, щоб не забути. Щоб навіть тоді, коли виросту, пам'ятати той день. День, коли серце розірвалось.

Розділ 3. Шлях без тата

Після того дня усе змінилося. Наш дім, наше місто, ми з мамою — усе стало іншим. Без тата кожен ранок був порожнім. Я прокидався й слухав: чи є вибухи, чи живі ми ще. А тоді згадував, що тата немає. І серце стискалося, наче його знову хтось розривав.

Мама намагалася триматися. Вона вставала, готувала нам мізерний сніданок — кілька сухарів, ковток води. Вона посміхалася мені, але її очі були порожні. Вона жила тільки для мене.

Місто вмирало з кожним днем. Більшість наших сусідів поїхали. Вони виїжджали хто як міг — машинами, автобусами, навіть пішки. Ми ж залишались. Мама казала, що ще трохи почекаємо, що треба зібрати сили й вирішити, куди й як. Але насправді ми боялися. Боялися вийти за ці стіни й більше ніколи не побачити навіть їх.