Щоденник

Щоденник

Таня прокинулася рано-вранці, без особливого бажання вставати з ліжка. Дівчина була на канікулах, але на відміну від решти однолітків не раділа із цього. Було чути, як у сусідній кімнаті метушиться мама, збираючись на роботу, хоча ще не так давно вона плакала ночами, переживала, не хотіла жити через горе, яке спіткало родину.

Річ у тім, що два роки тому зникла старша сестра Тані, Аня. Дівчині тільки виповнилось п'ятнадцять, і вона вперше пішла на купальське свято, на яке сходилася вся місцева молодь на берег озера, за селом. Та Аня не повернулася. Кілька місяців пошуків не дали жодного результату. Ніхто так і не дізнався, що сталося з дівчиною. А до того ж батько покинув їх, знайшовши розраду в обіймах маминої найкращої подруги.

Із часом біль не минув, мама досі, буває, плаче вночі. Та зрештою вона змогла відволіктися на роботу в теплиці, де весь рік вирощувала квіти. Таня раділа за маму, хоч та й пропадала на роботі цілими днями, навіть у вихідні. І зараз, почувши, як мама метушиться, дівчина мимоволі всміхнулася.

— Я побігла на роботу, буду як завжди, — зазирнула мама до кімнати доньки, яка намагалася не показувати, що вже прокинулася, та маму не проведеш, — я знаю, що ти не спиш, сніданок на плиті, а потім щось розігрієш із холодильника. І, Тань, може сходи погуляй, годі вже сидіти в чотирьох стінах. Тільки обов’язково подзвони, як кудись підеш! Ну, усе, мені вже час.

Таня перевернулася на спину й накрилася ковдрою з головою. Ще один сонячний літній день. Мама казала сходити кудись, розважитися з друзями, але Таня не хотіла. Уже два роки майже не спілкувалася з подругами, замкнулася в собі, зі своїм горем. Не хотіла змиритися з тим, що Аня могла просто піти з дому й нічого не сказати, а саме така офіційна версія була в поліції. Однак Таня не вірила в це й далі шукала сестру своїми силами, публікуючи оголошення з фото сестри у всіх соціальних мережах.

— Няяяявв! — почулося біля ліжка, а потім щось важке приземлилося Тані просто на живіт, дівчина аж зігнулася навпіл, застогнавши. — Ня-ня-няу, — не вгавав кіт, щоб привернути увагу, кілька разів підстрибнув на Тані й швидко зіскочив на підлогу.

— Боже, Дан, тобі час сідати на дієту! — простогнала Таня до товстого пухнастого чорного кота, що дивився на неї задоволеними зеленими очима. Полюбляв він отак зненацька стрибати на господиню. Добре, що хоч уже не стрибає із шафи на голову, було й таке.

— Няяяяяя… — протягнув кіт, підійшов до дверей і знову подав голос, наче говорячи: «Вставай і йди мене годувати!»

— Добре-добре, уже встаю, — відповіла Таня, швидко вдягаючись, поки Дан не влаштував концерту. Саме кіт два роки тому не дав дівчині впасти в депресію, підіймаючи настрій своїми дурними витівками чи відволікаючи увагу на себе. Та і як тут не відволіктися, коли пухнастий клубок крутиться під ногами й верещить на все горло, поки йому не дадуть їсти чи не почухають за вушком.

Дана Таня знайшла на вулиці через кілька тижнів після зникнення сестри й принесла додому. Він був маленький та слабкий, дівчина виходила його, і кіт став справжньою втіхою для родини. Навіть Лариса, мама Тані, не раз усміхалася, дивлячись на витівки цього бешкетника. Та найголовніше — кіт умів слухати, він сідав на стілець й уважно слухав усе, що йому розказували. Лариса часто використовувала кота як психотерапевта, розповідаючи йому про весь свій біль. Та й Таня теж часто так робила, щиро переконана, що кіт розуміє кожне її слово.

Трохи пізніше Таня сиділа в себе на ліжку, переглядаючи альбом із фотографіями, на яких вона з Анею завжди всміхалися, були такі щасливі, були найкращими подругами. Збоку на подушці лежав кулон у формі золотого дерева з кроною з дрібних камінців білого, зеленого, рожевого, оранжевого і фіолетового кольорів. Останній подарунок від сестри, яким дуже дорожила Таня. Аня зробила цей кулон своїми руками спеціально на день народження Тані. Та раптом Дан, що до цього спокійно сидів, біля господині, зірвався на ноги й, схопивши кулон, чкурнув із кімнати.

— Ану стій, віддай негайно! — закричала дівчина, метнувшись за котом, та чотирилапий був спритніший і наче грався — підпускав до себе дівчину на витягнуту руку, а тоді знову зривався з місця. Таня навіть не помітила, як вони опинилися на горищі, а Дан вистрибнув на одну з балок під дахом і всівся там із кулоном. — Ох і перепаде тобі від мене, ось тільки дістану тебе, — пригрозила дівчина, підтягуючи старе крісло.

Крісла було мало, тож дівчина поставила його на дерев’яний ящик і, балансуючи на хиткій конструкції, дивуючись подумки, як це кіт зміг туди застрибнути. А Дан вирішив не чекати прочуханки, і, поки Таня дерлася нагору, він граційно зістрибнув униз, примостився біля крісла й замуркотів. Проте кулон залишився на балці, тож Тані все-таки довелося піднятися. Стоячи на своїй імпровізованій драбині, вона заледве діставала рукою до балки і, намацавши кулон, уже хотіла злізти, але її рука натрапила на якийсь прямокутний предмет, який вона теж узяла. Це був невеликий блокнот, у шкіряній палітурці, із розсипом мерехтливих зірок, щоденник Ані. Таня це точно знала, хоч бачила його в сестри лише раз. Ноги в дівчини затрусилися, і вона мало не впала, та все ж утримала рівновагу й спустилася вниз. Скинувши крісло, вона сіла на ящик і тремтливими руками розгорнула щоденник. Таня не хотіла читати найпотаємніші записи сестри, та вона мала дізнатися, що сталося з Анею, чому чи куди вона пішла того вечора і чому не повернулася. І тільки в її щоденнику могли бути відповіді на ці запитання.