Щоденник

Щоденник

День 1

Сьогодні я вирішила зробити свій перший пост у Фейсбук. Взяла собі ім’я Лінда. Воно зовсім не схоже на моє справжнє. Але здається таким звучним, сильним!

Раніше я просто спостерігала за життям у Мережі. Тут, все,  як насправді: любов, ненависть, дріб’язкові сварки, цікаві думки, мудрі спостереження. Навіть одягнутися з голови до ніг можна не виходячи з ФБ.

Та лише сьогодні виходжу з ролі багаторічного пасивного спостерігача, у якого навіть фото на аватарі нема. І не буде. Чому? Є люди, відкриті до життя. І воно відрите до них. Обдаровує радістю. Жити потрібно легко й весело, доля таким усміхається. Я це знаю. Але не вмію. Іноді мене здається , що я живу, одягнена в старовинну, застібнуту до самої шиї сукню зі щільної темної тканини. Гудзики тиснуть, тканина вростає в тіло…

Хочу  вибратися з цієї «сукні», інакше вона мене задушить. Життя моє нерадісне, навіть, нікчемне. Але й таке втрачати не хочеться.

Тому вирішила вести щоденник у Фейсбук. Щоб мати змогу висловитися, викричатися. Я ніколи не наважуся поговорити про те, що мене тривожить ( неправильне слово - про те, що вижирає життєві сили!), з близькими людьми. У мене їх нема, хоча номінально існують. До психотерапевта не маю змогу піти - вони грошей вартують. А незнайомцями спілкуватися легше. Виникає ілюзія, що мене слухають. Паперовий щоденник такої ілюзії не створить.

Хочу вирватися з полону своїх не пережитих, невимовлених емоцій!!! Маю надію, цей віртуальний щоденник мені допоможе!

День 2

Дні мого життя схожі одне на одного, мов близнюки. Тому в своєму щоденнику я їх просто нумеруватиму. Хоч якесь різноманіття. Сьогодні, наприклад, був день під умовною назвою «Не забувай, що ти зіпсувала мені життя». Він припадає приблизно двічі-тричі на тиждень. Іноді більше. в залежності від маминого настрою.

- Не забувай, ти зіпсувала мені життя! - запалюючи цигарку, повідомила мама.

- Мамо, мені відомо про це вже 29 років,- намагаюся бути спокійною.

- Я не віддала тебе на виховання державі. Вісім років возила по лікарям, тягала на оцих ось руках! - театральним жестом мама простягає вперед гарні, тендітні руки.

- Знаю, мамо. І дуже тобі вдячна, - шепочу.

- Твій ДЦП став вироком для мене,- карбуючи кожне слово каже мама,- я мусила поставити хрест на  кар’єрі. І вже ніколи не повернулася до професії.

Мама була співачкою у місцевій філармонії. Їздила з концертами районними будинками культури. Мабуть, мріяла про велику сцену.

- Я вдячна тобі, мамо! - кажу я все так же тихо.

Хоча насправді вдячності не відчуваю. Не можу бути вдячною, коли мене регулярно товчуть пикою у моє каліцтво! Коли не дають забути, завдяки кому й чому ти животієш на цьому світі!

Хотіла би бути вдячною, бачить Бог! Але не можу!!!

Інколи я ненавиджу свою матір! Господи, невже я це сказала і земля не розверзлася під моїми ногами??? Так! Я це зробила! Як виявляється класно - мати право на ненависть!

День 3

Не зовсім правда, що я не відчуваю вдячності до мами. Вона навчила мене важливій речі: перш за все маєш розраховувати на себе!

По суті, ми самотні шукачі у Всесвіті. Кожен шукає своє. Тільки хтось для цього може скористатися двома ногами. Мої ноги через хворобу служать через раз. Буває, декілька день поспіль я можу майже нормально  - опираючись на костур, ходити. Тоді втікаю з дому. Недалечко, правда, всього лише через дорогу до скверу. Або до невеличкого продуктового магазину, що розташувався на першому поверсі будинку.

Та все ж більшість часу я проводжу за комп’ютером. Він - моє місце роботи. З десяти років я знала: потрібно визначитися з майбутньою професією. Вона має мене годувати, але так, щоб не потрібно було багато рухатися й спілкуватися з людьми. Як і ноги, мова теж служить мені з перемінним успіхом. Буває, тижнями я нормально розмовляю, а бувають дні, коли ледве можу спромогтися на слово. Тому стала літературним редактором. Розмовляю з книжками. Заробляю давно, років з чотирнадцяти. Збрехала роботодавцю - власнику сайту знайомств про свій вік і зайнялася редагуванням листів бажаючих познайомитися. Дізналася багато цікавого про чоловіків та жінок. Коли віддала перші зароблені гроші мамі, та скупо всміхнулася й сказала:

- Правильно. Не весь вік на материній шиї сидіти. Тим більше, скоро в тебе з’явиться братик чи сестричка. Клопотів з малим вистачатиме.

Віртуальні братики та сестрички з’являлися у мене ось уже років десять. Разом з їх татами, втім, цілком реальними, які надовго не затримувалися. Після чергового розставання мама плакала й кричала:

- Через тебе боюся дитинку народити! Раптом знову каліку виплоджу?! Якби родила, Сашко (Віктор, Андрій, Толік), мене б не кинув!

Бідна моя мама! Вона так і не зрозуміла, що дитиною чоловіка не прив’яжеш. Я ж це усвідомила, редагуючи мої «шлюбні» листи.

День 4

Коли мені не працюється й ( я заочно закінчила ВУЗ і вже давно й успішно співпрацюю з одним великим видавництвом) люблю дивитися у вікно. Коли відмовляють ноги, саме подвір’я стає моїм умовним Великим світом. Навіть не уявляєте, які яскраві персонажі можуть жити у звичайнісінькому міському дворі! Оскільки наша квартира розташована на першому поверсі, багатьох знаю в обличчя. Особливо мені подобається наш двірник - Петро Павлович, якого за очі називають Педро Падловичем. Певно, через смагляву «латиноамериканську» шкіру і похмурий характер. Кожен ранок він проганяє з двору чужих котів і собак безхатченків.

- А я душу вашу дригало……, - звучать відбірні матюки, - валіть звідси к такій то матері!

Чужинці врозтіч, а Педро Падлович починає годувати своїх безхатченків.

- Ви б уже, дядьку, всіх кормили! Спасеники собі заробляли, - щоранку чіпляється до нього хтось з жителів.

- Всіх не обігрієш і не нагодуєш, - бурчить двірник, - але по мірі сил можна старатися.